На білому світі

— Якби ж трохи довшеньке, а то світить колінами. Хоч-не-хочеш, то подивишся…

— Куди ж це Платон опреділить її?

— Може, до нас в ланку піде?

— Куди їй…

— Посадить на покуті та й молитись буде. До нашої роботи вона не привчена.

— О, о, дивіться, як липне до нього… Кіно!

— Зараз у містах така заведенція пішла… Я оце, кумо, бачила, як на базар їздила. Сидять у палісаднику двоє. Він її, вірите, руку у пазуху засунув і цілує, при всіх людях. А вона тільки ногами соває, стерво…

— Наче з тобою такого дива не було.

— Щоб ти, Марійко, вчаділа! Було, та не при людях…

Платон привів Наталку до своєї кімнатки.

— Це буде твоя… наша… Подобається?

— Мені все подобається тут, Платоне. Тільки оці паперові квіти ми познімаємо зі стін… Не заперечуєш?

— Їх робила мати…

— Тоді хай висять… Пробач…

Наталка порозвішувала у шафі свої плаття, з вузликів повиймала постільну білизну, ковдру, килимка.

— Бачиш, я бідна наречена, Платоне.

— Зараз ми найбагатші з тобою… Я не вірю, що ти приїхала, Наташко!

Васькові видно в щілинку, як Платон цілує Наталку. «Це, мабуть, буде його жінка»,— вирішує Васько. Тепер він не буде чистити картоплю і мити підлогу. Прийшов зі школи, зробив уроки і — гуляй собі!

— Васю, розпалюй у печі! — гукає Платон.

— Чого це ми будемо на ніч палити?

— Наташі помитись з дороги треба, та й нам з тобою.

От тобі й маєш! Ні, не дадуть вони Васькові спокою. Хай собі миються, а він при ній не буде…

Усю піч Платон заставив величезними, як їх мама називала, весільними баняками, вніс ночви та балію. Поки Наталка купалася, вони з братом сиділи у кімнатці.

— Це буде твоя жінка? — відважився Васько.

— Ти ще малий, помовч,— відмахнувся Платон.

— А весілля буде? — цікавиться Васько.

— Ти он краще уроки пильнуй.

— Я хочу, щоб музика в хаті грала… весело…

Як не противився хлопчик, але все ж з нього зняли штанці і посадовили в ночви. І Наталка купала його. Потім Васька загнали на піч, і вона мила голову Платонові, хоч він теж відмовлявся.

Не встигли й повечеряти, як прийшов виконавець і сказав, що Гайворона викликає Підігрітий.

— Я скоро повернусь,— пообіцяв Платон. Васькові було хороше з Наташею. Вона розповідала йому про великі міста і про підводні човни, про скелю, на якій любив сидіти Коцюбинський, коли жив у Вінниці, і про те, як пишуть музику…

Васько в боргу не залишався і також якомога точніше охарактеризував сусідів, розповів, у якій криниці найсмачніша вода і де в Русавці водяться отакенні карасі.

Хлопчик засинав з думкою, що Платон вибрав собі хорошу жінку. І коли Наталка не гриматиме на Васька, то вони будуть друзями. І ще Васько вирішив: він приноситиме щодня по двоє відер води з найкращої криниці у Сосонці…

Будильничок показував дванадцяту годину ночі, а Платона все ще не було. Наталка застелила своїми простирадлами ліжко і поклала дві подушки, але потім, соромлячись себе самої, одну віднесла на тапчан… Там буде спати Платон. Чому його так довго нема? Закутавшись у халатик, прилягла на тапчан.

Не чула, як зайшов до кімнати Платон. Прокинулась від дотику його рук.

— Де ти був так довго? Я чекала і заснула…

— Ти стомилась, Наташо. Я перенесу тебе.

— Не треба. Я сама, Платоне, сама, не треба…

— Наташко, добре, що ти приїхала… Ти врятувала нашу любов…

— Погаси світло, погаси,— ледве ворушила дівчина пересохлими губами.

24.

Ніколи не хочеться так спати вдосвіта, як ото в років дев'ятнадцять-двадцять або і в двадцять три… Тільки ж, здається, прийшов від дівчини, заплющив очі, а вже будять. Маму рідну віддав би, тільки б зайву годинку поспати.

— Дмитре, вставай,— торсає Маланка агронома,— сонце вже зійшло.

— Ой, ще трошки, Маланко,— натягує ковдру Дмитро.

— Іди в поле, бо знову тобі очі колотимуть… Гайворон уже давно пішов, і жінка молода не втримала.

Дмитро ходить по кімнаті, натикаючись на стільці, як сліпе кошеня. Повільно одягається і крекче, ніби старий дід.

— Яка ж це тебе тримала до третіх півнів? — ллє Маланка холодну воду на шию Дмитрові.

— Усе вам треба знати, Маланко.

— Дивись, щоб Чугай ноги не поперебивав за Степку.

— Як ви не боїтесь Фросини, то чого ж мені труситися? — викручується Кутень.

— Ти не вигадуй, чортова шлиндо,— сміючись, оперізує рушником Дмитра молодиця.

— Гадаєте, що я не бачив, чиї чоботи в сінях під драбиною стояли?

— Мої!

— Такі чоботи носить лиш один чоловік у Сосонці.

— Добалакаєшся в мене! — погрожує Маланка.

У Дмитра з Маланкою стосунки дружні. Їй подобається цей не дуже вибагливий Кутень, якби ще не був скупим, то кращого квартиранта і не треба. А то копійки не переплатить. Поїде в Косопілля на нараду чи до батьків, то вже за обід або за вечерю не заплатить. Усе в нього записано в книжечці, як у Горобця в бухгалтерії… І старий Кутень, видно, такий, бо недавно приїхав, то й пиріжки черстві, що їх Дмитро не поїв, забрав.