На білому світі

— То, може б, ви самі сказали?

— Ти агроном — ти й командуй. А про цю нашу розмову нікому ні слова. Ти просто виконуєш план. Учись, учись,— Коляда поплескав Дмитра по спині і поїхав.

Ничипір Сніп вислухав агронома і, нічого не підозріваючи, погодився, бо справді на третьому полі збільшували на кілька гектарів посів буряків та гречки. Вони разом підійшли до агрегату Гайворона, і Ничипір Іванович сказав, щоб Платон перебирався на Клинці.

— А твою площу Максим захопить,— заспокоїв хлопця Сніп.

— Посіяли б там гречку, і все, навіщо відривати від масиву якісь клапті? Хіба не так, Дмитре? — запитав Гайворон Кутня.

— Сіяти треба,— ухилився Дмитро.

— Давай, давай, Платоне, час не жде,— підганяв бригадир.

Платон вивів машину на шлях. Дмитро бачив його стурбоване обличчя і чомусь пригадав слова, що їх Гайворон сказав колись на правлінні: «Хіба цьому Кутневі не все одно, що сіяти, де сіяти? Накажуть, то він і хроном поля засадить. Йому не болить…»

Біля вагончика снідала нічна зміна сівачів. За стіл правили дві дошки, покладені на низенькі стовпчики. Мотря підносила полумиски, повні молочної каші. Запросила й агронома:

— Сідайте, Дмитре, якщо ваша ласка.

— Спасибі.

Трактористи посунулись, даючи місце.

— Добра каша…

— З таких рук я її з дьогтем їв би.

— Менше говори, бо ополонка зловиш! — пообіцяла Мотря.

— Як добре попрацюєш, то воно, лічно, і їсться,— міркував Сава Чемерис.

— Ти у нас відомий ударник,— кинув Данило Вигон.

— Почепи окуляри та подивись,— показав на червону дошку Сава.

— Та то ж тебе Іван Лісняк по своїй доброті записав.

— Мели, мели. Ми з Юхимом дві норми за ніч дали.

— Так то ж Юхим… Він на тому тракторі, як на їроплані літає.

— А чого ж і не літати? Якби мені років з тридцять скинули, то я б ще теж, лічно, політав,— зітхає Чемерис.— Та, може б, і Мотря якої добавки дала.

— Я вам, дядьку Савко, як дам, то до білого снігу не забудете.

До вагончика з великим кошиком підійшов Михей Кожухар.

— Доброго дня, сівачі!

— А чого це городників принесло?

— Каші захотів Михей, бо Ганя вже йому не варить.

— Та він же тільки на каші й тримається, бо вже кусати нічим.

— Та він ще дрота перекусить.

— Смійтесь, смійтесь, прибіжите до мене, як огірочки поспіють… А це тобі, Мотре,— Михей виклав з кошика гору молодого щавелю та кілька пучків зеленої цибулі.— Навари оцим парубкам борщу весняного, може, обсіються швидше. Бо Савка вже на мощі висох…

— Здоровий ти, Михею, виріс, а той…

Михея посадили за стіл, але Савка Чемерис не відставав:

— Дивись, городнє опудало,— тикає пальцем Чемерис на дошку пошани,— хто охляв.

— Щось вас дуже багато на цій дошці,— зауважує Кожухар.

— Може, хто й не дуже рветься попасти на неї, та Снопові хлопці тягнуть,— сміється Динька.

Сівачі говорять між собою, і ніхто не звертається до Кутня. Чужий…

Дмитро підвівся, тихо подякував Мотрі і пішов, ніким не помічений. У них свої турботи і свої надії… Вони сіють, недосипаючи ночей, радіють, якщо добре ляже в землю зерно і випаде рясний дощ. Звичайнісінька електрична лампочка, що засвітилася в Сосонці, дитячі ясла з кахельними грубками і мотор на городах викликають у них почуття вдячності до тих, хто це зробив. Люди вірили Снопові, Гайворону, Миронові з сином, може, більше, ніж собі. Дмитро розумів це, і йому захотілось теж ходити за сівалкою, недосипати ночей і щоб йому вірили люди…

Дмитро зупинився посеред поля. Десь під лісом гуркотів трактор Гайворона. Це він, Кутень, послав його туди. Обманув людей, які з ним щойно поділилися шматком хліба. А йому що? Хай і чортополохом позаростають оці поля. Йому потрібна довідка, нікчемний папірець, який допоможе подолати ще один щабель на шляху до якоїсь кар'єри…

Ні!

Дмитро побіг через поле до лісу. Ноги грузли в пухкій ріллі, піт заливав очі, нічим було дихати.

— Платоне-е-е! — кричав він.

А лан був безмежний. Вітер рвав поли піджака, шалено билося серце, але Кутень біг і вже не кричав, а хрипів.

— Стій, стій…

Він наздогнав Гайворона біля Клинців.

— Чого тобі? — Платон зупинив машину.

— Вертайся… не треба сіяти. Не треба.— Дмитро не міг стояти, він знесилено сів на траву і заплющив очі.

— Що з тобою? — Платон взяв баклажку, подав Дмитрові.

Той довго пив, тримаючи баклажку обома руками, наче боявся, що її відберуть. Потім витер рукавом спітніле обличчя і промовив:

— Це Коляда наказав посіяти на Клинцях… понад план.

— Як, понад план, навіщо? — здивувався Платон.

— Щоб урожай з цієї площі приписати на той масив.

— Кого ж ви обманюєте? Сволота! — вилаявся Гайворон і відвернувся.

— Пробач, Платоне,— тихо сказав Дмитро,— Я… я не хотів. Це він усе…

Платон розвернув трактора з сівалками і рушив назад, до польового стану. А Дмитро сидів, низько схиливши голову, і в його серці наростав неспокій. Що йому скаже Коляда? А батько?

Уявляв, як розмахуватиме батько кулачками і лаятиме, що він насмілився піти проти Коляди. І мати буде плакати, ніби на неї звалилось величезне горе. Хай кричать, хай плачуть. Обридло йому жити отак, завжди чогось боячись і всім догоджаючи.