На білому світі

— Ех ви, електрики! Та ти ж увімкнув її в розетку для радіо, Ваську. Чорненька — для радіо, а біла — для плитки.

Наталка втикнула штепсель, і пружинка-змійка почервоніла. Старий добрий баняк, налитий вщерть водою, вмостився на плитці, готовий довести всім свою повагу до законів фізики…

А на другий день Наталка привезла з кооперації телевізора. Треба сказати, що громадяни Сосонки, чи то з надмірної ощадливості, чи з якихось інших причин, не дуже часто витрачали великі суми, та ще й на такі речі. Тому новина не могла лишитись не поміченою, тим більше, що Васькові дружки рознесли її по всьому селі. Не секрет, що їх повідомлення супроводжувались однаковими вимогами, висловленими в тій чи іншій формі, залежно від характеру і від настрою батьків.

*

— Тату, купіть телевізора. Он Васькові купили…

— Ти-но краще вроки роби…

*

— От щоб нам, мамо, телевізор! Все показують, як у кіні!

— То візьми он, сину, гроші в прискринку та збігай купи.

— Та тут же тільки сім карбованців…

— А скільки ж тобі треба?

— Двісті…

— То не для нас те кіно, сину.

— Тату, дайте двісті карбованців. Дайте.

— Що, женитись будеш?

— Таке скажете. Телевізора куплю.

— Що?

— Телевізора…

— Та ти що, здурів? Ось як візьму паска, то…

*

— А Наталка Гайворончиха телевізора купила. Двісті рублів дала…

— Бо гроші дурні має… Батько в полковниках ходить, то чому не купити? Вона як схоче, то й мацоклета купить… Вхопив Платон щастя!

*

— Тату, ти не хочеш телевізора купити?

— Хочу.

— То купи.

— Гаразд.

— Коли?

— Та в неділю. Корову продамо та й купимо. Добре?

— Ги-ги…

*

Не дуже зрадів і Платон, побачивши телевізора:

— Ми з тобою ще не такі багачі, Наташо. Я ще не заробив на нього.

— Мені залишив гроші батько,— згасла радість в Наталчиних очах.— Це ж не розкіш, Платоне, а звичайна необхідність у сім'ї…

Гайворон нічого не відповів дружині, мовчки їв борщ, і Васько не міг зрозуміти, чому неприємно братові, що Наташа купила телевізор.

Пообідавши, Платон нетерпляче глянув на Васька, який голосно читав інструкцію про користування телевізором, і покликав Наташу в другу кімнату.

— У тебе якісь неприємності? — Жінка провела рукою по неголеному обличчю Платона.— Хоч би що сталось, не переживай. Знову з Колядою сварився?

— Ні. Мене образила ти…

— Я?

— Ти. До тебе приходила Христя?

— Горобцева дружина? Приходила. І Маланка приходила, і…

— Чому ж ти свої думки звіряєш не мені, а стороннім?

— Я не збагну, про що ти говориш? — насторожилась Наталка.

— Ти сказала Христі, що не хочеш реєструвати свого шлюбу зі мною? Сказала? — доскіпувався Гайворон.

— Сказала, ну й що? Хіба доказом кохання є загсівська печатка?

— Ні, але я не хочу, щоб про мене і про тебе погано думали. Не хочу, щоб про нас говорили, ніби ми «збіглись», як на станції, ніби я тебе «підчепив», ніби…

— Невже це говорила Христя? — щиро засміялась Наталка.— Коментарі до наших стосунків не дуже точні, але злі.

— Ми живемо серед людей, Наташо.

— Мене зовсім не турбує, що подумає Христя чи Маланка.

— Але я теж думаю… і ці думки не дають мені спокою,— глухо промовив Платон.

— Що тебе тривожить?

— Я не впевнений, що ти залишишся тут… Якогось дня раптово поїдеш звідси так, як і приїхала.

— Ну що ти говориш? — Наталка з докором подивилась на чоловіка і відійшла до вікна.

— Якщо це не так, то ми повинні розписатись і… щоб усе було по закону… І весілля треба справити,— додав після паузи.

— Моє весілля вже було… А штампи в паспортах не заважають тисячам людей розлучатись. І взагалі — облишмо цю розмову, Платоне.— Жінка хотіла вийти, але Гайворон зупинив її.

— То, може, й ти сюди на екскурсію приїхала?

— Платоне! Як ти можеш так?

— А я не знаю твоїх думок,— відмахнувся.

— Ти не знаєш? — Наталка журно похитала головою.— Я не таїла від тебе нічого. І я не винна, що ти сліпий.

— Ти не роби з мене дурня! Я хочу знати все, все… Платон не доказав, що він хоче знати, що мучить його, бо в кімнату вбіг Васько і, заступивши Наталку своєю худорлявою постаттю, прошептав:

— Не кричи на неї, не кричи.

Платон взяв фуфайку, вийшов з хати. Пройшов повз вікно і не оглянувся.

— Вечерю візьми, на всю ж ніч ідеш! — гукнула вслід жінка.

Пішов.

— Чого він кричав на тебе? — запитав хлопчик.

— Він не кричав, Васю,— посміхнулась.

— Я чув.— Васько помовчав, а потім порадив: –— То розпишись з ним… І весілля хай буде в нас. Музики і дружки…

Наталка міцно пригорнула його до себе і несподівано весело сказала:

— Давай телевізор встановимо!

Вони вдвох ще раз прочитали інструкцію і прийшли до висновку, що без Платона не обійтись: треба ж поставити антену на хаті. Та хіба міг Васько чекати, поки повернеться з роботи брат?

— Я швидко! — гукнув Наталці і, схопивши книжечку-інструкцію, побіг.

Наталка не могла забути розмови з Платоном. Невже кілька слів, що вона жартома сказала про своє заміжжя Христі, могли так його вразити? «Я не впевнений, що ти залишишся тут… То, може, й ти сюди на екскурсію приїхала?» — ятрять душу чоловікові слова. Як він міг сказати таке? І це після того, що вона сама приїхала до нього, залишивши батьків та, може, ризикуючи своїм життям… І він ще сумнівається! Йому потрібна печатка!