На білому світі

Савка Чемерис слово в слово повторив відповідь, яку почув від Михея, але Диньку це не втримало, і він теж поліз на дах. А Васько з Тимком потягли Вигона до хати, щоб показати телевізора.

А через кілька хвилин головнокомандуючим на даху став Никодим Динька, переконавши Максима, що ні Савка, ні Михей до кінця віку не встановлять антени.

— Для цього діла майстер потрібен, а Михей за все своє життя й топорища не зробив, а ти, Савко, зовсім не технічний чоловік, злазь з хати і не заважай.

— Та ти ж тільки дишлі вмієш робити. Майстер, тьху,— перекреслив усі Никодимові таланти Савка.

— Ні, він ще вміє кілки тесати,— уточнив Михей, але уступив місце Диньці.

Після довгих суперечок антену нарешті закріпили на даху.

Наталка прокинулась, і Васько, показуючи на чорний лискучий дріт, що звисав зі стелі, доповів:

— Уже поставили антену. Максим питає, чи можна зайти до кімнати.

— Хай заходять, я зараз встану. Скільки треба дати їм грошей, Васю?

— Грошей не візьмуть нізащо.— Васько нахилився до Наталки: — Півлітра треба поставити. Я збігаю до Маланки.

— А може, краще гроші?

— Ні,— заперечив хлопчик,— у нас хто що кому зробить, то ставлять півлітра.

Васько побіг. Наталка підвелася з ліжка і, ледь похитуючись, вийшла з кімнати.

— Заходьте, Максиме,— запросила хлопця.

Вслід за Максимом до кімнати ввійшла вся добровільна бригада ентузіастів телебачення. Наталка, готуючи вечерю, чула, як вони сперечались, де мусить стояти телевізор. Никодим Динька чомусь вирішив, що місце йому посеред хати, на столі. Савка тулив телевізора до стіни, а Михей запевняв, що треба поставити на покуті. Динька обізвав усіх невігласами, демонстративно плюнув і сів на поріг, мовляв, робіть, що хочете.

— Я цих телевізорів за своє життя штук… двадцять, лічно, поставив,— заявив Савка, прибиваючи ізолятори.

Такої неправди Никодим не міг стерпіти.

— Бо-о-оже,— благально звернувся він до всевишнього,— чи ти чуєш, що оцей Савка меле?

— А може, й двадцять п'ять,— уточнив Чемерис. Максим розсміявся, а Кожухар підтвердив:

— Савка все може.

— Та ти ж цієї машинерії зроду-віку не бачив… Ти ж зуба в борону не зугарен вставити! — кричав Динька.

— Хочеш — вір, хочеш — ні, а я в Косопіллі телевізори ставив. Навіть прокурор приїжджав і просив. Михей чув,— сказав Савка, постукуючи молоточком.

Кожухар зразу ж підтвердив, що на власні вуха чув, як прокурор слізно просив Савку, аби той приїхав і допоміг встановити телевізора.

— Обидва ви брехуни, яких ще світ не бачив.

Ця характеристика аж ніяк не вплинула на Савку і Михея. Вони переглянулись і, посилаючись на авторитет Данила Вигона, що саме увійшов до кімнати, ошелешили Диньку ще одним повідомленням.

— Дивіться на оцього темного чоловіка,— сказав Михей Вигону, тикаючи пальцем в запалі груди Никодима.— Він не вірить, що Савка знає всі телевізори, як воза. Діло хазяйське. Але розкажи йому, Даниле, хто придумав двоствольне ружжо…

Кожухар підморгнув Вигонові, і той сказав:

— Як хто? Савка Чемерис… Йому ще й пальця відірвало, як стрельнув перший раз з двох стволів…

Савка показав Никодимові ліву руку без мизинного пальця і пообіцяв:

— Після жнив я ще й з трьома дулами ружжо зроблю.

— Таж усі знають, що тобі пальця січкарнею відчикрижило! — відстоював Динька святу правду.

— Ні,— таємниче прошептав Кожухар,— то було навмисне такий поголос пущено, щоб Савку німецькі шпигуни не викрали… Де, ти гадаєш, Савка перед війною два роки пропадав?

— Хе-хе,— затрусились худі плечі Диньки.— Шкіри вичинював у Бердичеві на заводі.

— Що з ним говорити,— безнадійно махнув рукою Михей.— Не в Бердичеві, а в засекреченому місці сидів Савка, а що робив — не скажу, бо то діло воєнне…

— Ну вас к бісу, — не витримав Динька,— бо як ще трохи послухаю, то повірю, що Савка й генералом був на війні.

— Генералом не генералом, а полковником був… У кавалерії.— Нова хвиля фантазії відриває Савку від землі. І він уже бачить себе на коні з шаблею в руці…

Васько з Тимком, притримуючи руками чорні півлітрові пляшки, що зрадницьки виглядали з пазух, тюпцем бігли вулицею і всіх, хто лиш стрічався на дорозі, запрошували дивитись телевізор. Дорослі дякували, обіцяли прийти, як впораються по господарству, а найменші громадяни Сосонки, забувши про все на світі, зразу приєднувались до Васькового почту в особі Тимка. Так вони і вбігли гомінкою ватагою на подвір'я та, підкоряючись владному жесту Алика Кози, щезли в садку.

— Сидіть, поки не покличу, і ні пари з вуст! — наказав Тимко і на правах Васькового ординарця зайшов до хати.

Наталка приготувала вечерю, запросила майстрів до столу.

— Ще діло не зроблене, хай уже потім,— відповів за всіх Михей.

— Я надворі посиджу, покличете.— Жінка взяла велику хустку, що висіла за шафою, і вийшла до перелазу.