Але не тільки спортивні спогади вивезли ми з Південної Америки. Ми переконались, що навіть у таких далеких капіталістичних країнах, «за тридев’ять земель», прості люди з великою симпатією ставляться до нас, посланців країни соціалізму, цікавляться всіма без ви-, нитку сторонами нашого життя, хочуть мати правдиву, точну уяву про нього. Наш супутник викликав і за океаном таке враження, яке можна порівняти з вибухом атомної бомби. З приводу цього нас вітали так, ніби ми були інженерами і техніками, які створили цей фантастичний корабель.
Запам’яталась мені і зустріч з одним емігрантом. Не знаю, як і де він дізнався, що я з Києва, але підійшов одразу до мене і заговорив українською мовою. Старий вже чоловік, занесений на чужі краї вітром війни, він плакав, коли говорив про Україну і проклинав себе, що занапастив своє життя.
– Як повернутись назад, порадьте, як це зробити? – благав він, хапаючи мене за руку.
Що я міг відповісти йому? Що батьківщина не костюм, який можна міняти коли і як завгодно, що ніякі сльози не змиють ганебної плями зради? Це була важка і неприємна розмова.
– Клопочіть, – знизав я плечима, – може, є обставини, які допоможуть вам.
– Не знаю, не знаю, – бурмотів він, – я так чудово жив. А тепер? Помру на чужині, як собака.
Не минули наших очей і контрасти, які ми бачили за океаном. Розкіш і жебрацтво, полум’яні неонові реклами багатих кварталів і повна відсутність електрики у гірських районах країни. Одне слово – типовий «краєвид» великих та малих капіталістичних міст і країн.
І коли нарешті був зіграний останній матч, коли стало відомо, що ми вже вилітаємо додому, всі члени нашої спортивної делегації полегшено зітхнули. Ми залишали землю, над якою світило сліпуче сонце і в повному святковому вбранні ніжилась у його проміннях екзотична зелень. Ми мали повернутись туди, де вже випав сніг, і холодні вітри, і морози, мабуть, боляче щипали за вуха і щоки. Але є холод, тепліший за жарке сонячне проміння, і є сонце, яке не зігріває душу. З нас було досить південноамериканського сонця. Зайнявши місця в літаку, ми поздоровили один одного:
– Нарешті!..
8
Настав рік найвідповідальнішого для радянських футболістів іспиту – рік світового чемпіонату. Ми, гравці збірної, почали сезон далеко від Батьківщини. Знов потужний ТУ-104 підняв нас у повітря і поніс за моря-океани. На цей раз під його крилами пропливала вся наша країна. Ми летіли в братній Китай. Розрахунок був простий – використати прекрасні кліматичні умови для тренувань.
Китайські друзі зустріли нас як рідних. Все тут було до наших послуг, на кожному кроці нас чекала гостинність, щирість і всіляка допомога. Китайські товариші і самі чудові спортсмени. Вони розуміли, що значить готуватись до світової першості. Я не сумніваюсь, що мине небагато часу, і китайські команди доб’ються і у футболі таких самих успіхів, яких вони вже досягли в інших видах спорту.
А цих успіхів у них чимало. Перші великі сюрпризи китайські спортсмени приготували вже до ІІІ дружніх ігор молоді, які проходили в Москві в дні Всесвітнього фестивалю. Тоді баскетболістки Чехословаччини, які перед тим завоювали третє місце на світовому чемпіонаті, тільки в другій додатковій п’ятихвилинці зуміли зламати оборону китаянок. Тоді ж плавець Лі Чун-дже подолав стометрівку за 57,2 секунди, що було новим рекордом ігор, а штангіст Чень Дзінь-кай впевнено завоював золоту медаль у напівлегкій вазі і штовхнув 139,5 кг, встановивши новий світовий рекорд. Це був перший в історії спорту рекорд китайського важкоатлета. А хіба не показово, що і в галузі легкої атлетики, такого складного виду спорту, місцеві хлопці і дівчата почали добиватись результатів екстракласу. Це насамперед стосується чудової спортсменки Чжен Фен-жун, яка стала рекордсменкою світу в стрибках у висоту.
А якою несподіванкою для спортивної громадськості всіх країн був видатний успіх Жун Го-туаня, що завоював звання чемпіона світу з настільного теніса!
Весь Китай у риштованнях новобудов. І нам, спортсменам, було дуже приємно переконатись, що одночасно з новими промисловими велетнями народ будує і величезну кількість нових спортивних баз – стадіонів, майданчиків для ігор, басейнів, футбольних полів тощо. Буквально в кожному місті, селищі тепер можна побачити спортивну базу – велику або малу.
І це не випадково. Народ прагне бути здоровим і сильним, щоб успішно виконувати накреслення свого уряду. Ось чому виробнича гімнастика стала в народному Китаї таким же звичайним явищем, яким є, наприклад, ранкове вмивання. Ми бачили зарядку залізничників на пероні вокзалу. Закінчивши вправи, вони одягалися і приступали до своїх службових обов’язків. Ми бачили вже літніх китайців, які виконували найпростіші фізичні вправи безпосередньо на вулиці або в сквериках. На кожному підприємстві комплекси виробничої гімнастики в певні години роблять усі без винятку робітники та службовці.