На футбольних меридіанах

В наступному турі перемоги здобули тільки дві команди – ми і спартаківці столиці. Автозаводці були вимушені задовольнитись нічиєю з єреванським «Спартаком», а армійці зазнали розгромної поразки від «Локомотива» – 0:4. Починаючи з цього матчу, футболісти ЦСКА перестали бути реальними претендентами на золоті медалі, хоч деякий час ще зберігали шанси на це. Ми відчували, що команда, яка на початку сезону провела переукомплектування, ще не готова для великих випробувань і от-от вступить в смугу невдач. Саме «Локомотиву» судилося остаточно «підрізати крила» своєму землякові.

А наш матч з динамівцями Тбілісі на їхньому полі, як завжди, проходив надзвичайно важко. Ми знали, що вдома тбілісці гратимуть проти нас, лідерів, з особливим піднесенням. Адже саме так грали вони в попередніх іграх проти торпедівців і здобули сенсаційну перемогу – 6:4. Такий же суворий іспит чекав і нас. Ми вирушали в політ до далекого Тбілісі вкрай стурбовані майбутнім матчем. Перспективи були не дуже приємні. Тим більше, що в попередній грі зазнав травми Макаров, а новий воротар команди Леонід Клюєв, на жаль, не міг повністю замінити ветерана.

А в цей час наш нестаріючий Олег метався в своїй квартирі, не знаходячи місця. Він розумів, що значить для команди залишитися без надійного воротаря. «їхати чи ні, спробувати зіграти з хворою ногою чи підлікуватись і повернути собі форму до матчу третього туру?»

Він довго вагався. Але чим менше часу залишалося до відльоту команди, тим більше нервував воротар. Нарешті не витримав, кинув у чемоданчик свій старенький «традиційний» зелений светр і помчав на аеродром. Як ми зраділи, побачивши його! Та Олег тільки знизав плечима:

– Навряд чи зможу я грати, хлопці. Так розболілася нога, що навіть ходити важко. Я просто подивлюся, як ви гратимете. Все одно вдома не всидіти.

Але в Тбілісі Олег все-таки став на ворота. Йому не треба було пояснювати, що вони повинні бути на замку.

Ми добре знаємо своїх тбіліських одноклубників. В їхній команді чудові футболісти, темпераментні, витривалі, енергійні. Від Калоєва, Яманідзе, Варкая, Месхі можна чекати неприємностей кожної секунди. І справді, наші ворота одразу «затріщали». Тбілісці навально пішли в атаку, їх, здавалось, неможливо зупинити. Ми захищалися всіма силами. Але при кожній слушній нагоді і самі йшли вперед, зав’язуючи контргру.

В один з таких моментів ми дістали право на штрафний удар. М’яч був встановлений метрів за ЗО від воріт. Це не збентежило Бібу. Розбіг, удар, гол! Зверніть увагу – з дальньої позиції. Навіть «реактивний» Сергій Котрікадзе виявився тут безпорадним.

Через кілька хвилин тбілісці мало не пропустили ще один м’яч. Автором другого голу міг стати я, знову-таки здаля пробивши по воротах. Але в останню мить Котрікадзе встиг накрити тілом м’яч, який відскочив від його грудей після удару.

Пропущений м’яч наче підлив масла в огонь. Тбілісці вже не давали нам отямитись.

Їхні атаки набули небаченої сили. Здавалось, нам не встояти, не зберегти переможний рахунок. Але Макаров творив чудеса. Він кидався в кути воріт, падав у ноги нападаючим, пускав у дію кулаки, щоб відбити м’яч далеко в поле і, мов підкошений, падав на лінії воріт, щоб притиснути його до грудей. Ми розуміли, що від такого напруження сили його тануть з кожною хвилиною. Я мріяв лише про одне – щоб Олег не вибув з гри, протримався до її кінця. Тим часом він пошкодив собі руку, вдарившись об штангу. Трохи пізніше боляче вдарився головою об землю.

– Юро, – благав він, – замініть мене, я підведу вас!

– Олег, Олежко, – заспокоював я його, – ще трохи, ну кілька хвилин! Ти не пропустиш гола, я знаю!

Нарешті фінальний свисток. Ми перемогли – 1:0. Перший, кого ми кинулись качати і цілувати, був воротар Макаров. Так, завдяки йому наші ворота залишились недоторканими.

Зараз, пригадуючи ці події, я не можу зрозуміти, зокрема, як він врятував нас в одній з гострих ситуації, йому пробили в правий нижній кут воріт. Він в падінні дотягнувся до м’яча і відбив його. Але недалеко. Хтось миттю вдарив удруге в лівий кут. Здавалось, абсолютно неможливо врятуватись. Але Макаров взяв і цей м’яч!

П’ятнадцять сезонів грає він у воротах київського «Динамо», «переживши» багатьох інших воротарів. А форму зберіг високу. Весь минулий сезон Макаров грав так, що його колеги могли б просто позаздрити киянинові.

Ось чому я рішуче заперечую, коли навіть від авторитетних знавців чую:

– А знаєте, цьому футболістові вже час піти на відпочинок, йому ж за тридцять!..

Ні, не вікові дані повинні визначати – грати такому-то футболістові чи ні. Тільки спортивна форма, стан здоров’я, моральна підготовка можуть бути єдиним критерієм. Про це свідчить гра не тільки Макарова. Наприклад, харківський воротар Микола Уграїцький, старший за Макарова на рік, весь минулий сезон також демонстрував чудову майстерність і в свої 34 роки зробив для «Авангарда» більше, ніж могли б зробити його молоді колеги. Саме Уграїцький виявився найбільш «невразливим» воротарем чемпіонату минулого року.