На крилах пісень

Смутна оселя!.. В веселій країні,
В горах зелених, в розкішній долині
Місця веселого ти не знайшов,
Смутний співець! умирать в самотині
В смутну оселю прийшов.

Звідси не видно ні моря ясного,

Гомону з міста не чутно гучного,
З бору соснового шум тут іде;
Гори лунають од вітру буйного,
Часом де дзвін загуде…

Стали в саду кипариси стіною

Оберігати в оселі спокою,
Лаври – неначе зсушила журба,
Тихо, журливо кива головою,
Віттям плакучим верба.

Все тут журливе кругом сеї хати, –

Та найсмутніші отії кімнати,
Де безталанний поет умирав:
Все тут забрали, що можна забрати, –
Смутку ж ніхто не забрав.

Вікна тьмянії, мов очі слабого,

В хаті порожній самотньо, убого,
Висить свічадо на голій стіні,
Млою повите, – дивитись на нього
Сумно здавалось мені…

Тута остатні «огні догоріли»,

Тута остатні «квітки облетіли»,
Тільки зосталася муза одна,
Що не лишила співця до могили,
Тута витає сумна.

Тіло поета в далекій чужині, –

Там, у тій самій холодній країні,
Серце на смерть отруїли його!
Смутная муза літа в самотині,
Кличе поета свого.

В ДИТЯЧОМУ КРУЗІ

«НА ЗЕЛЕНОМУ ГОРБОЧКУ…»

На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце, засвітило
І хатинку звеселило.

[1885]

«ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО…»

Літо краснеє минуло,
Сніг лежить на полі;
Діти з хати виглядають
В вікна… шкода волі!

Діти нудяться в хатині,

Нудять, нарікають:
«І нащо зима та люта? –
Все вони питають. –

Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!
У замкнуті дивись вікна,
Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив

Всі на полі квіти…
Десь зима та не скінчиться!»
Нарікають діти.

Ждіте, ждіте, любі діти!

Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;

І заквітне наше поле,

І зазеленіє, –
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.

«МАМО, ІДЕ ВЖЕ ЗИМА…»