На крилах пісень

Леся Українка СIМ СТРУН

(Посвята Ми­хай­ло­вi Драгоманову) 

DO

(Гiмн. G r a v e )[1]

До те­бе, Ук­раїно, на­ша без­дольная ма­ти,
Струна моя пер­ша оз­веться.
I бу­де стру­на уро­чис­то i ти­хо лу­на­ти,
I пiс­ня вiд сер­ця поллється.

По свi­тi ши­ро­ко­му бу­де та пiс­ня лi­та­ти,

А з нею на­дiя ко­ха­на
Скрiзь бу­де лi­та­ти, по свi­тi мiж людьми пи­та­ти,
Де схо­ва­на до­ля нез­на­на?

I, мо­же, зуст­рi­неться пiс­ня моя са­мот­ная

У свi­тi з пташ­ка­ми-пiс­ня­ми,
То швид­ко по­ли­не то­дi тая гуч­ная зграя
Далеко шля­ха­ми-тер­на­ми.

Полине за синєє мо­ре, по­ли­не за го­ри,

Лiтатиме в чис­то­му по­лю,
Здiйметься ви­со­ко-ви­со­ко в не­бес­нi прос­то­ри
I, мо­же, спiт­ка тую до­лю.

I, мо­же, то­дi за­вi­тає та до­ля жа­да­на

До на­шої рiд­ної ха­ти,
До те­бе, моя ти Ук­раїно ми­ла, ко­ха­на,
Моя без­та­лан­ная ма­ти!

RЕ

(Пiсня. В r i o s o)[2]

Реве-гуде не­го­донька,
Негодоньки не бо­юся,
Хоч на ме­не при­го­донька,
Та я нею не жу­рю­ся.

Гей ви, грiз­нi, чор­нi хма­ри!

Я на вас зби­раю ча­ри,
Чарiвну до­бу­ду зброю
I пiс­нi свої узб­рою.

Дощi ва­шi дрiб­ненькiї

Обернуться в пер­ли дрiб­нi,
Поломляться яс­ненькiї
Блискавицi ва­шi срiб­нi.

Я ж пу­щу свою при­го­ду

Геть на тую бист­ру во­ду,
Я роз­вiю свою ту­гу
Вiльним спi­вом в тем­нiм лу­гу.

Реве-гуде не­го­донька,

Негодоньки не бо­юся,
Хоч на ме­не при­го­донька,
Та я нею не жу­рю­ся.

МI

(Колискова. A r p e g g i o)[3]

Мiсяць яс­не­сенький
Промiнь ти­хе­сенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, ма­ле­сенький,
Пiзнiй бо час.

Любо ти спа­ти­меш,

Поки не зна­ти­меш,
Що то пе­чаль;
Хутко прий­ма­ти­меш
Лихо та жаль.

Тяжка го­ди­нонько!

Гiрка хви­ли­нонько!
Лихо не спить…
Леле, ди­ти­нонько!
Жить сльози лить.

Сором хи­ли­ти­ся,

Долi ко­ри­ти­ся!
Час твiй прий­де
З до­лею би­ти­ся, -
Сон про­па­де…

Мiсяць яс­не­сенький

Промiнь ти­хе­сенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, ма­ле­сенький,
Поки є час!

FA

 (Сонет)

Фантазiє! ти, си­ло ча­рiв­на,
Що збу­ду­ва­ла свiт в по­рожньому прос­то­рi,
Вложила по­чут­тя в бай­ду­жий про­мiнь зо­рi,
Що бу­диш мерт­вих з вiч­но­го їх сна,

Життя даєш хо­лод­нiй хви­лi в мо­рi!

Де ти, фан­та­зiє, там ра­до­щi й вес­на.
Тебе вi­та­ючи, фан­та­зiє яс­на,
Пiдводимо чо­ло, по­хи­ле­неє в го­рi.

Фантазiє, бо­ги­не лег­кок­ри­ла,

Ти свiт зло­тис­тих мрiй для нас одк­ри­ла
I зем­лю з ним ве­сел­кою з'єдна­ла.

Ти свi­то­ве з'єдна­ла з таємним,

Якби те­бе людська ду­ша не зна­ла,
Було б жит­тя, як тем­на нiч, сум­ним.

SOL

(R o n d e a u)[4]