На крилах пісень

Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!
Зорi, тем­ря­ви пог­ля­ди яс­нi!
То ла­гiд­нi, як очi дi­во­чi,
То пал­кiї, мов свiт­ла прек­рас­нi.

Одна зiр­ка па­лає, мов пло­мiнь,

Бiлi хма­ри круг неї, мов го­ри,
Не до нас по­си­ла во­на про­мiнь,
Вона ди­виться в iн­шi прос­то­ри…

Iнша зi­ронька лич­ко хо­ває

В пок­ри­ва­ло про­зо­реє срiб­не,
Соромливо на дiл пог­ля­дає,
Сипле блi­деє про­мiн­ня дрiб­не.

Ти, прек­рас­на ве­чiр­няя зо­ре!

Урочисто й ла­гiд­но ти сяєш,
Ти на людське не ди­виш­ся го­ре,
Тiльки щас­тя й ко­хан­ня ти знаєш.

Як го­рить i миг­тить iн­ша зiр­ка!

Срiблом мi­ниться iск­ра чу­дес­на…
Он зо­ря по­ко­ти­лась, - то гiр­ка
Покотилась сльози­на не­бес­на.

Так, сльози­на то впа­ла. То пла­че

Небо зо­ря­ми-слiзьми над на­ми.
Як трем­тить теє свiт­ло! Не­на­че
Промовля до нас не­бо вог­ня­ми.

Горда, яс­на, ог­нис­тая мо­ва!

Ллється про­мiн­ням рiч та ве­лич­на!
Та ми праг­нем лиш людсько­го сло­ва,
I нi­ма для нас кни­га од­вiч­на…

*** Єсть у ме­не од­на...

Єсть у ме­не од­на
Розпачлива, сум­на,
Одинокая зiр­ка яс­ная;
Сеї ж но­чi дар­ма
Її кли­чу, - не­ма!
Я стою у жур­бi са­мот­ная.
I шу­каю вго­рi
Я тiєї зо­рi:
"Ох, зiй­ди, моя зiр­ко ла­гiд­на!"
Але зо­рi ме­нi
Шлють про­мiн­ня сум­нi:
"Не шу­кай її, дiв­чи­но бiд­на!"

*** Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi...

Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi,
Наче сльози, про­мiн­ня трем­тя­че,
Рвуть сер­денько моє тi про­мiн­ня страш­нi…
Ох, чо­го моя зi­ронька пла­че!

*** Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi...

Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi,
Мов у тяж­кiм снi, -
Отруїли яс­нi зо­рi
Серденько ме­нi.

*** В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний...

В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний,
Помiж хма­ра­ми вид свiй хо­ває,
Його про­мiнь чер­во­ний, сум­ний
Поза хма­ра­ми свi­тить-па­лає.

Мов по­же­жа на не­бi го­рить,

Землю ж тем­нiї тi­нi вкри­ва­ють,
Ледве про­мiнь прор­веться на мить,
Знову хма­ри, мов дим, зас­ти­ла­ють.

Крiзь тем­но­ту са­мот­но зо­рить

Одинокая зiр­ка яс­ная,
Її про­мiнь так гор­до го­рить,
Не страш­на їй тем­но­та нiч­ная!

Гордий про­мiнь в тiєї зо­рi,

Та в нiм ту­га па­лає ог­нис­та,
I сiяє та зiр­ка вго­рi,
Мов ве­ли­ка сльоза про­ме­нис­та.

Чи над людьми та зiр­ка сум­на

Променистими слiзьми ри­дає?
Чи то­го, що са­мот­на во­на
По без­мiр­нiм прос­то­рi блу­кає?..

КОНВАЛIЯ