На крилах пісень

Пишно займались багрянії зорі
Колись навесні,
Любо лилися в пташиному хорі
Пісні голосні;

Грала промінням, ясним самоцвітом

Порання роса,
І усміхалась весняним привітом
Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна,

Найкраща з квіток, –
Барвою й пахом вродливиця пишна
Красила садок.

А соловейко троянді вродливій

Так любо співав,
Голосом дивним співець чарівливий
Садки розвивав;

Слав до вечірньої зорі прощання,

Що гасла вгорі,
Ще ж голосніше співав на вітання
Поранній зорі…

Вже пролетів, немов пташка зальотна,

Весняний той час, –
Осінь холодная, осінь вільготна
Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння, –

Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
Здалека луна

Пугача віщого крик – гук єдиний.

Діброва німа.
Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?
Ох, де ж він? Нема!

В вирій полинув, де вічная весна,

Натхненний співець.
Вічно красує там рожа чудесна,
Там теплий вітрець;

Глухо і смутно кругом на просторі,

Мій гаю сумний!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе й край рідний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листі сухім
Вітер зітха, мов дріада сумує,
Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая мова
Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по гаю

Ясна-голосна
Пісня, й розквітла б у рідному краю
Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов’їні,

І воля своя, –
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя!

[1889]

РОЗБИТА ЧАРКА

На весіллі бринять чарочки, –
Хай здорові живуть молодята!
Хай живуть, як в гніздечку пташки,
Хай кохаються, мов голуб’ята!

На весіллі хтось чарку розбив; –

Молода на посаді сумує,
Молодий смутно чоло схилив, –
Не журіться, то щастя віщує!

На весіллі музика гучна,

Тож-то шпарко та весело грає!
Ох, я знаю, комусь-то вона
Безталаннеє серденько крає!..

І розбилось від жалю свого

Серце смутне… Чи хто теє чує?
Чи не скаже хто часом того,
Що розбитеє серце віщує?

[1891]

СОСНА

З вітром весняним сосна розмовляла,
Вічно зелена сосна.
Там я ходила і все вислухала,
Що говорила вона.
Ой, не «зеленого шума» співала
Вічно смутная сосна…
Ні, не «зеленого шума»!
Чулася в гомоні тяжка зимовая дума.

Ранком зимовим діброва мовчала,

Наче замерла сумна,
Тільки рясним верховіттям шептала
Вічно зелена сосна;
Там я ходила і все вислухала,
Що говорила вона, –
Та не веселая дума
Чулася в гомоні того «зеленого шума»!

[1892]

«ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА…»