На крилах пісень

Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.
Привиддя лихі мені душу гнітили,
Повстати ж не мала я сили…

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене, –
Досвітні огні засвітили!
Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, –
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, –
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

[1892]

В МАГАЗИНІ КВІТОК

В великому місті в розкішну теплицю
Дівчина прийшла молода,
Бо серцем почула весну-чарівницю,
Шуміла весняна вода.

І ледве струмки задзвеніли співочі,

Пташки заспівали дрібні, –
Вчувались дівчині веснянки дівочі,
Ввижались діброви рідні.

І ледве натуру зо сну зимового

Збудив поцілунок весни, –
Дівчина запрагнула рясту дрібного,
Їй проліски снились ясні.

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…

Ох, що се так серце стиска?
Як душно, як тісно, немов у темниці!
Сей пах, мов отрута яка!

В теплиці між квітами скрізь походжає

Гурток панночок і панів.
Дівчина кругом погляда, уважає,
І погляд її посмутнів.

Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.

«Чим можу панянці служить?..» –
Зненацька чийсь голос дівчина почула, –
То крамар паничик біжить.

«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –

Питає дівчина його.
«Аякже! є різні, – чим маю служити?
Тут можна набути всього:

Ось є гіацинти, нарциси і рожі,

Азалії є запашні,
Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –
«Ні, пролісків треба мені!..»

Здивовано глянув панич; зашарілось

Дівчини обличчя бліде.
«То панночці пролісків простих схотілось?
їх в місті немає ніде!

Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».

І вийшла дівчина смутна.
«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»
Вертає додому сумна.

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих

Несе щось, убога така.
«Чи купите, панночко, пролісків білих?» –
Тремтить із квітками рука.

«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,

Взяли ви сі квіти свої?» –
«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!
Се тут…» Та не чула її

Дівчина. Згадала околиці рідні:

Скрізь квіти, ряст, ясна роса…
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза…

НАДІЯ