На крилах пісень

Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі,
І друга любого подобу красну
Богиня прийняла тієї ночі.

Той самий вираз і усмішка мила,

Той самий погляд довгий, розумливий,
На плечах лиш барвисті мала крила,
Вінець над чолом з лавру святобливий.

Вона іде! Непереможна сила

Мене примушує за нею простувати
По темних, тісних хідниках. Вступила
Вона в якісь таємнії палати.

Чи то свята будова, чи темниця?

Високеє і темнеє склепіння,
Одно віконце вузьке, мов стрільниця, –
Крізь нього сиплеться бліде проміння

І падає на стіну; височенний

Орган стоїть там, наче скеля дика,
Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня, і за руку

Взяла мене, і словом говорила:
«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:
То світовий орган, і доля так судила,

Що тільки раз він має гук подати,

Страшний той гук, потужний і величний,
По всіх країнах має залунати
І перекинути світовий стрій одвічний.

Страшне повстане скрізь землі рушення.

І в громом упадуть міцні будови.
Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови.

І правда лавром чоло уквітчає.

І згине зло, укриване віками.
В честь волі нової хвалу співець заграє
На вільних струнах вільними руками.

Тож слухай: ти орган порушить можеш

Не дужою, та смілою рукою,
Всесвітнє зло тим гуком переможеш,
Здобудеш для землі і щастя, і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне,

Як блискавка, що перед громом свіне:
Не для тебе те світло правди ясне,
Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни славити не будуть

Ні твого ймення, ані твого діла,
Щасливії нещасную забудуть,
Не буде вкрита лаврами могила!»

Промовила і зникла. В самотині

Я зостаюся розважать-гадати,
Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,
Що має гучно в світі залунати?

І я стою, неначе скам’яніла.

Знебула думка вже не розважає…
Що се? немовби пісня забриніла
Здалека, мовби цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозважна туга

Вникає в серце, каменем лягає;
Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве блисне промінь;

Ті хмари темні давлять мою душу,
А серце палять, мов жерущий пломінь.
Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія!
Зважливо простягаю руку, сміло –
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!

СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ

Присвячується М.Ставиському