На полі смиреному

Новий Прохорів слуга часто виходив із келії, сідав навпочіпки, як то бачив його Єремія, і похитувався. Міг він пробувати в такому стані годинами, а було це тому, що давав йому Прохор того загадкового трунку із горщика. Тоді дивні видива бачив слуга - весь світ йому вкривався барвистим квітом, веселі пташки співали навкруги і літало безліч кольорових метеликів. Коли бачив людей, то ті люди янголами йому видавалися, вони прилітали в це квіткове царство і рвали квіти оберемками. Тоді знову відлітали, грала м'яка, заколислива, музика, і в цій музиці почувалися тоненькі голоси його дітей. Відтак проступали з квітів у смарагдовому повітрі дві голівки - два хлопчики співало печальної, але напрочуд гарної пісні, і, слухаючи той спів, Прохорів слуга плакав.

Прохор у цей час щось варив, змішував і переливав, вогонь гоготів у його пічці, червоні відсвіти грали на його обличчі, а дим, в'ючись під стелею, випливав у бовдур. Прохор шепотів щось нерозбірливе, а може, приспівував чи молився, - Єремії ні разу не пощастило дослухатися до його слів. Часом Прохор виходив із келії, сідав у дверях і бесідував зі своїм слугою, розпитуючи про дітей його померлих і про жінку - слуга оповідав про те одноманітно-печально. Так тривало довго, і ось однієї днини, коли вважав Прохор, що має сидіти слуга одурманений і похитуватися, зайшов той до ченця у келію. Прохор повернув до нього голову і побачив того-таки пришельця, яким був його слуга в час першої їхньої зустрічі: височенний і суворий, а очі палають сухим вогнем.

– Щось сталося? - м'яко спитав у нього Прохор, водночас страх якийсь невідомий прочуваючи.

– Я вже іду від вас, - сказав слуга.

Прохор звів закіптюжену бороду.

– Чим не догодив тобі? - спитав смиренно.

– Я тут у вас нічогісінько не роблю, - сказав, так само зимно дивлячись, слуга.

– Ти рубаєш дрова, ходиш по лободу, чистиш іншим братам печі, - відповів Прохор. - Цього досить для слуги.

– Це замала для мене робота, - сказав чоловік.

– Ти все ще тужиш, - сказав, покивуючи головою, Прохор. - Рідні могили тобі ввижаються.

Слуга хитнув, ув очах його зламався біль.

– Сходи до них, коли хочеш, - сказав так само смиренно Прохор. - Але мені ти потрібний, Лазарю.

– Мені дивно бачити те, що ви тут робите, - сказав Лазар. - Не сховаю, не задля хліба насущного я лишився при вас. Вже давно хотів пізнати секрет того, що робите, але нічого мені не вдалося.

– Колись я, може, оповім тобі про це…

– Ви робите дивні речі. Хліб з лободи… Скільки я не пробував робити й собі таке, нічого в мене не виходило.

Від столу, знизу догори, звідки стриміла закіптюжена сива борода, засміялися очі, затрусилася й борода: Прохор сміявся.

– Я можу робити не тільки хліб, - сказав він, пересміявшись. - Дивися!

Він набрав дерев'яною лопатою попелу з бочки і покропив його рідиною із слоїка. Попіл зашипів і почав згортуватися. За хвилю заблискотіли на лопаті білі кристали.

– Покуштуй, - весело сказав Прохор.

Лазар несміливо простяг велетенську руку і поклав на язика кілька кристалів.

– Сіль! - зчудовано вигукнув він.

– Найсправжнісінька сіль, - знову задер, засміявшись, бороду Прохор. - Всі оті бочки попелу, що я ховаю, - він раптом підморгнув Лазарю, - то для мене не просто попіл. Все це у сіль може перетворитися.

Але Лазар дивився на Прохора так само суворо. Його великі, чорні очі палахкотіли, і було в них щось таке, що мимоволі перервав сміх Прохор і відразу пошкодував, що вдався зі слугою у відвертість. Перетворився знову в малого немічного дідка, аж носа рукавом підтер, і стало його обличчя сумне, а краєчком ока зирив він на двері, в ту щілину, що залишалася, адже двері заступив йому Лазар. Він проковтнув клубок, який застряв йому в горлі, і раптом аж навшпиньки став, так загорівся:

– Ну що ти від мене хочеш іще? Чого дивишся так на мене? Тоді пом'якшав погляд у здорованя, а сухі вуста ледве проказали слова, до яких прислухався Прохор із гострою увагою.

– Велика користь може бути від вас, отче, людям, - сказав він. - Тим, хто умирає від голоду, а таких на цьому світі аж надто. Облагодіяти їх може ваше вміння.

Прохор все ще стояв, звівшись навшпиньки, малий та колючий, і не було вже й іскри в його сивих малих очах.

– Облагодіяти? - перепитав холодно. - А хто коли облагодію-вав мене? Чи зазнав я в житті цьому хоч від когось ласки?

Тоді зробився зовсім сумний велетень, що стояв біля порога.

– Бо життя у вас неправедне, отче, - сказав він самими вустами. - Не для людей ви живете…

– Праведність не в тому, живеш для людей чи ні. Праведність у тому, чи для бога живеш. А коли я маю на собі це, - він потрусив мантією, - то що може бути промовистіше, для кого я живу?

На ті слова похитав головою Лазар, і вже зовсім не міг витримати навісного погляду Прохор. Знову страх спалахнув у ньому, як вогонь, бо чомусь подумав він, що ось зараз простягнеться до нього величезна рука, візьме за горло, підійме в повітря і задушить.