На полі смиреному

– Велику нестачу у ній маємо, - сказав прохач, і, хоч був це старий, поморщений, аж почорнілий від сонця та горя чоловік, бачив перед собою Прохор чудової вроди молодця.

– Хто тобі сказав, сину, що в мене сіль є? - спитав Прохор завчено і насторожився, щоб не пропустити й слова з відповіді.

– Ваш слуга Лазар, - сказав пришелець.

Тоді Прохор подумав, що недаремно його слуга Лазарем назвався.

– В гною і рубищі лежав він біля мого порога, і я майже не зважав на нього, - сказав Прохор.

– Велике горе він пережив…

– Де ти його зустрів?

– Він ходив по вулицях і розмовляв із людьми. Він і зі мною спинився поговорити. Сказав, що ви добрий і милостивий і що сіль у вас є.

– Це недобре він учинив, - пробурмотів Прохор. - Взнає про мою сіль князь і забере все до дрібки. Прийде до мене ігумен і спитає, чому ховаю я у себе сіль і де її дістав?

– А де ви її дістали? - спитав зацікавлено прийшлий.

– Де її дістав, знаю сам, - відказав Прохор і пішов, щоб винести прибульцеві солі.

– Тільки язика за зубами тримай, - попросив він несміло. Після того приклався до іншого слоїка, і світ його із барвистого став чорний. Стояло в чорному небі сіре сонце, трава і квіти втратили барви, синє повітря стало оксамитно-непроглядне, а чорногуз не тільки чорні плями мав на тілі, а почорнів від голови до п'ят. І був у нього не дзьоб, а змія звивиста, і змія та вигиналася й сичала на Прохора, який тишком сидів на вербовій колодці, маленький, як палець, і тільки похитувався, а в далекому куточку його недавно світлого мозку росла тільки одна-однісінька гілочка з одним-однісіньким зеленим листком і з одною білою як сніг квіткою. Сиділа на тій гілці одна-однісінька пташка і співала тої-таки пісні, що недавно насвистував йому його приятель вірний - чорногуз.

– Нема добра у світі, - бурмотів Прохор. - Нема любові та вірності. Немає віри, немає надії. Всі тільки чорні сітки виплітають - хочуть зловити у них одне одного, і триватиме так до кінця.

Тоді й підійшов до нього Єремія і присів поруч на колодку.

– Ким ти був до чернецтва, брате? - спитав він у Прохора.

– Сином багатих батьків, - сказав Прохор. - То був страшний, страшний і потворний світ. А знаєш чому? Я не міг у ньому ні купецтвом займатися, ні шолом на голові носити, ні ремесел навчитися. Нічогісінько я в ньому не міг. Тому й позбутися його захотів. Здавалося мені, що світ недостойний пізнання.

Вони сиділи якийсь час мовчки. Вечірнє сонце освітлювало їх й покривало малиновою барвою, і від того обличчя їхні стали молодші й рожевіші.

– Про твою сіль казки розповідають. Що це ти знову вигадав: був хліб, а тепер сіль?

– Про це я думав ціле своє життя. Коли є хліб і сіль, а води завжди роздобудеш, то голоду не знатимеш ніколи. Тоді від світу залежний не будеш.

– Дуже сутужно тепер із сіллю, - мовив Єремія.

– Тут, де моя келія, льох був, - сказав Прохор: до нього вже повернулися звичні барви і форми навколишнього світу. - Хтось у тому льоху сіль сховав. Віриш, брате, десять бочок!

Єремія засміявся. Був його сміх теплий і сухий.

– Можеш мене не боятися, - сказав він. - Я тебе не викажу. І знаєш що: не вірю я і в янгола. В отого, що сказав тобі хліб із лободи робити. Я швидше повірю, що то був біс, а не янгол.

Він став перед Прохором, розставив ноги, повернув до нього боком лице, примружив око і зорив хитро. Прохор, однак, не дивився на» нього. Дивився він радше на стежку, що вела від воріт до його келії. Ішов по ній босий, обірваний чоловік, ішов несміливо, і він безпохибно пізнав, що це ще один прохач солі.

6

Вони таки прийшли. Гримали важким обув'ям і кидали хижим оком по келії.

– Що це? - сказав княжий отрок, тицькаючи у слоїки.

– Настої на травах, - сказав незворушно Прохор.

– Де твоя сіль?

– Нема в мене солі, - сказав смиренно Прохор. - Є тільки попіл.

Один із слуг поліз у бочку рукою і вичерпнув з неї півжмені солі.

– Це теж попіл, отче? - зареготався він.

Прохор мовчав. Світ для нього став чорний і без зілля. Бачив він людей з чорними обличчями, і навіть роти їхні всередині були чорні.

– Тут є льох, - сказав один із слуг і відкинув ляду. - Бочки…

– Там попіл у тих бочках, - сказав спокійно Прохор.

– То ми цей попіл і заберем, - показав зуби отрок.

Тоді Прохор почав проклинати. Стояв серед келії блідий як смерть, і з його зціплених вуст виривалися всі прокляття, які знав. Це були прокляття давні, ще поганські, бо його прадід був поганином і служив біля капища - прокльони дідів та бабів, всіх сотень пращурів його; він і сам вигадував прокльони, називаючи поіменно всі частини тіла і виклинаючи їх, називаючи предків і нащадків грабіжників, кладучи на них прокльони -, найгірше з гіршого й найпекельніше з пекельного.

– Помовч, діду, - люто сказав отрок. - Не зі своєї волі ми це чинимо, а з княжої.

Але він не спинився. Так само сипав і сипав прокльонами, аж поки не схопив його отрок за бороду і не вдарив межи очі, аж засліпило йому, і упав непритомний, загримівши ослоном.