На полі смиреному

Тієї ночі Агапіт таки справді виніс лише один лантух землі, коли накладав другий, рискаль пробив дірку по той бік монастирської огорожі - решту землі Агапіт виніс за монастир. Сховав рискаля і мішка у підземний хід, а сам швидко подався, оминаючи хати, що стояли насупроти монастирських воріт, до лісу, що підступав упритул до хат.

Він ішов швидко. Піт висіювався в нього на чолі, і він мусив змахувати його рукавом. Ліс темно шумів над головою, інколи неподалець гухала пронизливо сова, тоді Агапіт спинявся й хрестився. Хмиз потріскував у нього під ногами, зусібіч витиналося гілля, наче простягувало до нього руки і хотіло схопити; вряди-годи він озирався - боявся за собою погоні. За кілька хвиль вийшов на лісову галявину, серед якої стояла мала, дерев'яна, покладена зрубом хатка.

На порозі хати бовваніла темна постать. Почувши кроки, постать заворушилася.

– Хто це там ходить поночі? - гукнула старечим, несильним голосом.

– Це я, тату, - сказав Агапіт. - Прийшов до вас, як обіцяв. Постать шумливо звелася.

– Слава богам, - сказала вона. - Вони таки почули мене і привели тебе до мене.

– Це любов моя привела мене до вас, - сказав смиренно Агапіт.

– А що тебе від мене відвело? - спитав гостро батько. - Що кинуло тебе за той сірий паркан?

– Годі про це, тату, - сказав м'яко Агапіт. - Так воно є, і так мусить бути.

– Заходь же, сину! - обізвався батько.

У хатині ледве миготів каганчик, ґнотик плавав у олії і висяював кволб жовтаве світло. Від нього снували по хаті важкі тіні; батько поклав на стіл хліб, шматок засмаженого м'яса і пироги.

– Сідай поїси, бо вже світишся від тих монастирських харчів. Слава богам, мене люди не забувають і за поміч, що їм несу, настачають і хліба й до хліба. Жили б ми тут із тобою вдвох і горя б не знали.

Агапіт поспішно сів за стіл, вкраяв хліба й м'яса і почав пожадливо їсти.

– Га, який ситий! - озвався батько, сумно зирячи на сина, - А я тут, на самотині, голову собі сушу: що привабило тебе за ті сірі стіни? Чому покинув ти волю, а обрав неволю.

– Я забоявся, тату, глушини, в якій ми з вами жили, - спокійно відказав Агапіт, все ще поспішно жуючи. - До людей мені захотілося.

– То пішов би собі до міста.

– А що я робив би в тому місті? Ні до купцювання, ні до ремесел, ні до вправи вояцької не маю інтересу. Маю інтерес до книг учених, а їх читати можна тільки в монастирі…

– Став би писцем у князя, - сказав батько.

– Писцем у князя бути - слава невелика! - сказав Агапіт, ковтаючи пережоване. - Самі-бо знаєте, скільки ходить чудесних оповідань про ченців, про ті чуда, які вони творять, і про чародійну силу, якою володіють.

– І то правда? - суворо спитав батько. - Як на мене, давні боги були людині пожиточніші. Я це через зілля знаю. Кожна билина, дерево і травина божі якості в собі тримає: добре і лихе, цілюще й смертне. Одна рослина віджпвлює, друга вбиває, і знати про це все-таки можна людині. Цей же новий бог, що його запровадили князі, не дається людині, його не відчуєш і не побачиш.

– Але все-таки він панує в світі!

– Панує, бо його запровадили ті, що панують. Навіщо були князям наші добрі старі боги? Не приносять вони страху і занадто домашні. Спершу князі хотіли Перуна звисити, хоч він не сильніший Сварога чи Лади - Перун заслабий став для них: його все-таки можна було побачити і відчути. їм же треба було бога страху, і вони знайшли його. Того, якого не побачиш і не відчуєш!