На полі смиреному

Ми йшли стежкою. Важка це була дорога, бо глина весь час роз'їжджалася з-під наших ніг. Теофіл ще не був пристосований до сліпоти, через це ми не так спускались, як зсувались униз, - не завжди мені було легко його направляти. По дорозі він бубонів ненастанно про свою сподіванку, що Марко-печерник його таки зцілить.

– Подумай тільки, - казав він, - людина мерцями повеліває! Що варта йому така дрібниця, як людині зір повернути? Хай-но тільки захоче, чи не так, брате Семене?

Я мовчав, бо не хотів роздражнювати сліпого. Окрім того, не міг під ту хвилю розповідати йому й правди: був він через сліпоту трепетний і знервований.

В одному місці ми ледве не полетіли сторч, і тільки дерево, що росло обіч, врятувало нас; я схопився рукою за стовбур, а другою за Теофілів шкіряний пас. Десь зовсім близько задзвонила синиця, пахла, збуджуючись для насіння, земля, і видно було, як по спіненому Дніпру женуть великий пліт: колоди мали піти для січення міст на південному прикордонні.

Я взяв свічку, запалив її і повів Теофіла в підземелля. Теофіл тримався рукою за мій пас, і я відчував, що його рука тремтіла.

Марка ми знайшли на його ложі в найглухішому кутку печери. Тут стояли лопати, кайла й мотики, лежали мішки, в яких носив Марко землю, і кілька порожніх барилець із-під питного меду.

– Мир тобі, брате Марку, - сказав я. - Привів тобі Теофіла, але він осліп від безнастанного плачу.

Теофіл заплакав. Марко завовтузився на ложі із шмаття й соломи.

– Брате Теофіле, - дихавично проказав він. - Вибач, що осмутив я тебе на довгі літа. Ось я відходжу з цього світу - молись за мене. Коли дістану милість від бога, то не забуду тебе…

Теофіл упав навколішки і молитовно склав руки. Сльози покривали обличчя, і в світлі свічки по ньому лискотіли червоні виграви.

– Я знаю, отче, - сказав він, - що за гріхи мої мав би упасти мертвий у печері перед тобою, коли ти підняв мертвяка, але заради святих твоїх молитов господь мені продовжив життя, чекаючи мого покаяння. Тепер же, коли ти перед богом стоїш і силу маєш ще більшу, одного я в тебе прошу: або візьми мене з собою до бога, або дай мені прозріння.

Марко важко задихав.

– Я грішний і кволий чоловік, - сказав він. - Не маю я такої сили.

Теофіл приповз на колінах до ложа і почав шукати руками. Нарешті натрапив на п'ясть Маркову і, схопивши її, припав вустами.

– Ти маєш силу, отче, маєш! Я знаю, що можеш це вчинити. Коли мертвяка звів із місця, що для тебе така марниця, як дати мені прозріння?! Хай знову побачу сонце, квіти і лиця людські. Отче Марку, тільки осліпнувши, я починаю розуміти, що то за радість бачити світ. Вдій це чудо, отче, вдій, я за це цілий вік свій на честь твого імені молитимуся. Цілий вік поминатиму тебе, як добродійника, бо що це за життя - у темряві?

– Сумуєш, брате, за тілесними очима, - хрипко проказав Марко. - Заради бога ти осліп, тож здобудь духовні очі. Я, брате, винуватий, що ти осліп, бо це я заповідав тобі смерть, не маючи сили, щоб вона до тебе прийшла. Я хотів зробити користь твоїй душі і високоум'я твоє перетворити у смирення, адже серце упалого і смиренного не відтрутить бог…

– Верни мені зір, отче! - не слухаючи Марка, обливав Теофіл слізьми. Маркову руку. - Є в тебе сила, є!

Тоді напружився Марко і відкинув від себе Теофіла, забравши руку.

– Нема тобі потреби бачити цей світ, - сказав він сердито. - Проси в господа, щоб побачив ти славу його, а смерті не бажай: прийде вона до тебе, хоч би того й не хотів.

Теофіл зціпився на землі в грудку й тихо плакав.

– Але не для того я тебе покликав, - ледве вимовив Марко. - Покликав я, щоб гріх мій від мене забрав, щоб вибачив мені й благословив.

Від тієї грудки, якою став Теофіл, зазоріли раптом дві жарини - це засвітилися невидющі Теофілові очі.

– Не вибачу тобі! - вигукнув він раптом жорстко. - Коли не повернеш мені зір, прокляну тебе навіки!

Марко схопився за груди.

– Перед лицем смерті своєї прошу тебе! - прохрипів він.

– Перед лицем смерті своєї, поверни мені зір!

Марко хотів сісти на постелі, піднявся на руках, але вирячив очі, схопився за груди і впав навзнак.

– Поверни мені очі мої! - закричав щосили Теофіл. Я взяв сліпого за руку.

– Вставай, брате, - мовив я тихо. - Вже відійшов брат Марко у життя вічне.

Тоді раптом завив Теофіл, вчепившись нігтями в мою руку.

– Що ж тепер робити, що робити? Хто мені тепер зір поверне?

– Для чого тобі зір, брате, коли ти, мавши його, світу не бачив? - сказав я не без гіркоти, в цю хвилю мені жаль стало їх обох: того, хто вибачення просив, але не дістав його, і того, хто чуда сподівався, але так само його не дістав.

7