На полі смиреному

– Бог тобі вибачить, - незмінно відповідали ченці, а він, запустивши руку до кишені, витягував звідти гроші.

– Молися за мою грішну душу, брате! - казав він, повертався і знову йшов. Знову провалювався в крихкому снігові і через те заточувався, наче п'яний.

Він почав плакати денно і нощно, ставав серед своєї келії навколішки, і сльози безперервно котилися йому з очей. Коли ж хтось навідував його, починав плакати ще жалісніше, і від його сліз швидко змокріли всі його хустки й одежа. Навіть молитися не мав сили - плакав і плакав.

– Слухай, брате, - сказав йому, завітавши, Ісакій. - Тебе обдурив, налякавши, той мізерний земляний черв'як, і ти даремно стільки сліз виточуєш.

– Я смертного часу свого чекаю, - сказав Теофіл, не перестаючи плакати.

– Коли ж він прийде, той твій смертний час? - спитав Ісакій.

– Казав Марко: завтра чи позавтра. Я думав, що впаду мертвий ще тоді в печері. Побачив би ти, брате, які страшні червоні були в нього очі.

– Бо він світла не бачить, - сказав Ісакій. - Він, як кріт отой, сліпне.

– Не кажи нічого про нього осудливого. То чудо, що я уздрів… Та й узагалі, нічого мені не треба. Все майно своє я роздав, сама тільки мантія і свитка та чоботи мені лишилися.

Тоді сказав Ісакій, раптом споважнівши:

– Неугодне богові ти діло чиниш. Недобре передрікати волю божу.

Теофіл подивився на Ісакія, не розуміючи, а той раптом розсміявся:

– Є добрий спосіб до твого спасіння. Точиш ти сльози, брате, а вони в тебе пропадають даремно.

– І що? - звів заплакані очі Теофіл.

– Раджу тобі: збирай свої сльози, брате. Візьми посудину і збирай. Назбирай її повну, а коли помреш, хай виллють ті сльози на тебе. Нетлінним у часі тоді, брате, пробудеш!

Він кляцнув пальцями і знову засміявся.

– Я не встигну цього зробити, - сказав заклопотано Теофіл. - Печерник Марко вирік мені за кілька днів смерть.

– А я тобі вирікаю довге життя! - тонким і пронизливим голосом сказав Ісакій. - Послухай мене, юродивого, упослідженого з упосліджених, того, до кого диявол чи сам господь-бог спускався!

– А може, то і справді був господь-бог? - спитав, заскаливши око, Теофіл.

– Може, - відгукнувся Ісакій. - Отож живи і плач, брате! Наплач собі повний горщик!

Він скорчив гримасу, але Теофіл не помітив її, з даху в той момент з'їхав шумко сніг, і він мимохіть обернувся до віконця.

– Щось мені таке здається, - сказав Теофіл, - що смієшся ти з мене. Було б це недобре, бо я справді бачив її, сухокосту. Та й зараз вона стоїть у тебе і в мене за плечима. І в інших також, придивися й побачиш. Я* і в ченці пішов через те, що страх як її боявся. А тут уже таке трапилося! Я не знаю, що вчинити і де подітися.

Ісакій дивився на цього чоловіка, вкляклого біля його ніг, посивілим оком, і обличчя в нього поступово смутнішало.

– А ти все-таки плач, - сказав він майже серйозно. - Зрештою, і тобі не про добро в світі йдеться, а за себе боїшся.

– Навіщо те добро в світі, коли оце тіло й оці руки, - він про-стяг перед Ісакієм руки, - тліном скоро стануть. Навіщо все у світі, коли я весь тліном скоро стану, коли зникну і розчинюсь, як зникає і розчиняється дохла птиця чи собака.

– Я так само, як і ти, в темряві ходжу, - сказав Ісакій і, повернувшись круто, пішов із келії.

Було тепло. Падали густі сніжини, а водночас розтавало. Тихо і глухо крапало зі стріх - начебто відлічувавсь однотонно час. Ісакій простяг перед собою долоні і сумно дивився, як кладуться на них і відразу тануть розкішні, прегарні снігові тільця.

– Життя їхнє - як подих, - прошепотів він, - але всі разом вони зиму на землю спускають!

4