На полі смиреному

– Я тебе не бачу, брате, - сказав Теофіл. - Я сьогодні, прокинувшись, не побачив світу. Це зараз ніч надворі чи день?

– Ясний день, брате Теофіле.

– Ясний день, кажеш? - підскочив раптом Теофіл і схопився за очі. - Що ж це з моїми очима?

– Виплакав ти свої очі, брате, - смутно обізвався я.

– Підійди ближче, - занепокоєно сказав Теофіл. - Ні, я тебе не бачу. Може, ти тільки голос віщий, а не брат Семен?

– Я таки брат твій по обителі Семен, - ще смутніше сказав я. - А очі свої ти виплакав.

Була на ту пору весна. Небо стояло над світом ясне, вимите, повне яскравої блакиті: синиці дзвеніли невгомонно, стежки порозбухали і блищали під сонцем, наче скляні.

А Теофіл тим часом плакав. Навіть глека не підставляв.

– Невже світ для мене навіки погас, брате Семене? - спитав він.

Я подумав, що світ для нього погас значно раніше. Мені теж пощипувало очі, бо щось у тому моменті було по-справжньому печальне. Так, переді мною сидів висохлий у тріску чоловік, дивився невидющими зіницями, і з них лилися сльози.

– Не збираєш більше сліз, Теофіле? - спитав я так само смутно.

– Це я вже для себе плачу, - відказав той страждалець.

Я сидів боком до дверей і зирив крадькома на ясну блакить, що вривалася сюди крізь розчинену стулку: Теофіл ніколи вже тої блакиті не побачить. Я дивився на осяйну срібну хмару, що пливла серед ясного моря: Теофіл більше ніколи не побачить такої хмари.

– Що хоче від мене брат Марко? - переплакавши, спитав Теофіл.

– Він із братією прощається, - сказав я, відчуваючи той-таки глибокий смуток, від якого душа очищається.

– Чи не захворів часом?

– Відходить він уже і у гріхах сповідається.

– Той муж не має гріхів, - скрушно сказав Теофіл. - Той муж блаженний…

Він уже не плакав, Теофіл. Лице його при згадці про Марка раптом освітилося неземним світлом; хоч як. воно дивно - любов побачив я на тому обличчі. Це зчудувало мене, адже саме Марко був причиною Теофілових мордувань.

– Чи не тримаєш супроти Марка зла, брате? - спитав обережно.

– Хіба можу тримати супроти нього зло? - відказав лагідно Теофіл. - Він тільки показав мені, який дочасний цей світ. Од облуд гірких житейських він мене звільнив.

Я дивився на Теофіла - чогось тут не розумів. Здалося мені раптом, що муки, які відчуває, дають йому осолоду: один утіху має сміючись, а другий - плачучи. Страх легенький торкнув мене, коли про це подумав: які бездни заховано в душі людській?!

Там, у глибині цього яскравого світу, вмирав, забившись у печеру, Марко-могильник, котрий мерцями повелівав. Перечислював свої гріхи, і одним із них було те, через що відчував свою мученицьку радість Теофіл. Я сам тільки-но вийшов із затвору, бо щороку йду в те добровільне ув'язнення на місяць-два заради писання оцього. Коли був я в затворі, то краще пізнав Марка-печерника: він підходив до мого віконечка і розмовляв. Я знав, навіщо потрібні були гроші Маркові: вряди-годи виходив у місто, а повертавсь із барильцем питного меду. Пив той мед, забившись у найдальший куток печери і не світячи світла, а коли впивався, мав потребу з кимось побалакати. Дехто із затворників відганяв його, особливо ті, закляті, що затворялися на ціле життя, але більшість із них у розмову входила. Тоді оповідав Марко-печерник про те, як ходив він під князівським стягом і який вправний був із нього вояк. Розповідав, що саме він будував для дружини великого князя містоздобувні машини і з тими машинами брали вояки грецькі твердині. Він прикладав лице до віконечка і шепотів з натхненням, розповідаючи про визначні січі й князівські бенкети.

– Чого ж ти в ченці пішов? - спитав його я.

– Тяжкий гріх лежить на мені, - сказав Марко, і його очі червоно засвітились у темряві. - Я випадково побратима свого у січі забив…

Після того він замовкав, хмурнів і йшов у свій куток, неподалець від моєї келії; я виразно чув, як булькоче рідина, коли наливав її Марко із барильця у келих. По тому голосно бубонів молитви й закляття…

– Брате Семене, - обірвав мої думки Теофіл. - Я готовий іти до блаженного…

– Не поспішай називати блаженним того, хто в гріхах своїх ще не висповідався, - сказав я.

– Я вірю, що він блаженний, - заговорив швидко Теофіл. - І хочу, щоб він мене сподобив і сліпоти мене позбавив…

– Не позбавить він тебе сліпоти, - смутно сказав я.

– Не блазнюй, брате Семене, - сказав Теофіл із присвистом. - Ти ж сам бачив, якою силою володіє брат Марко. Веди мене скоріше до нього і великого чуда сподобишся побачити…

В цю мить я, може, й хотів уздріти чудо, адже те, що ми колись побачили з Єремією та Теофілом, оте жахнюче вставання мерця, давно не було для мене дивом: був то жарт, що на нього пішов свого часу підхмелілий печерник, щоб розбавити свою самотність: для будівника містоздобувних машин то не важко вчинити…

Я вивів сліпого на ґанок. Сонце облило нас зусібіч, і ми зупинилися. Теофіл виставив обличчя до сонця, і з повік йому потекли сльози.

– Світить сонце, - сказав він розчулено. - Гріє воно мені обличчя. Господи, невже так станеться, - вигукнув він, - що я не відчую завтра твого, сонце, тепла?

6