На полі смиреному

На вищому місці лежав на простеленій ряднині мертвий. Ми поклали на себе хреста і почали шепотіти молитву. Не молився тільки Теофіл.

– Але, отче Марку, - сказав він раптом крижаним голосом, - ви повинні б знати, я - старший і вище місце призначено для мене. Чому ж поклав його тут?

Марко повернувся, і я побачив, як червоно блиснули його очі. Але той спалах був надто короткочасний, печерник уклонився Теофілові до землі і проказав дихавично:

– Вибач мені, брате, согрішив перед тобою!

– Його треба перекласти, - сказав Теофіл роздратовано. - Переклади його, бо то моє місце.

Печерник дивився на Теофіла важким поглядом, в якому промигувало червонясте світло, хоч, може, були то відблиски наших свічок.

– Хочеш потривожити його спокій? - спитав повільно.

– Його спокій уже ніщо не потривожить, - озвався так само роздратовано Теофіл. - Я хочу твій гріх від тебе відвести.

– Гаразд, - трохи загрозливо сказав Марко, і ми раптом заціпеніли від зміни, яка сталась у ньому. Марко розпрямив плечі і наче виріс: став високий і широкоплечий, хоч перед цим був малий і мізерний, очі його запалали червоним вогнем, а голос громом пронісся по печері:

– Брате! - сказав Марко з таким завзяттям, що мені аж мурашки по тілу пробігли. - Встань і звільни місце, а сам ляж на нижчому місці!

Те, що сталося потім, примусило наше волосся стати сторч. Я відчув, що млію і вростаю в землю, що мізерний і малий у цьому світі не Марко, а я, що зросту мого, здається, на лікоть, а розум тьмариться. Щось зарипіло, наче дерево терлося, і мертвяк почав повільно підійматися. Він підіймався дивно, відразу всім тілом, наче його підводила незрима сила. За мить ми побачили закам'яніле обличчя із міцно заплющеними очима, волосся на голові й борода здибилися; Марко дивився на покійника невідривно, начебто утримував поглядом зведене тіло. Мертвяк стояв уже в закапелку на повний зріст, і закричав раптом пронизливо Теофіл, і вдарив розпачливо поклона. Мертвяк тим часом сповз на нижче місце і ліг там, смикнувшись: повільно м'якшало й опадало настовбурчене його волосся.

За своє життя я мало див бачив, і не в усі розповіді про них вірю. Це ж було чимось таким, чого не годен був я збагнути. Марко ж знову зробився смиренний та невеликий, і я подумав, що, може, саме відчуття влади над усоплими тримає його тут. Зрештою, пізніше, коли я довідався, звідки береться в Марка чародійна сила, пояснив події, що тоді відбувалися, простіше й зрозуміліше, але в той момент і до мене марновірство вселилося; попри все, вигляд зведеного в закапелку мертвяка і оте його настовбурчене волосся ще довго мерещилися мені по ночах. Теофіл тим часом валявсь у Маркових ногах.

– Отче Марку, - скімлив він. - Согрішив я, піднявши брата із місця. Молю тебе: хай знову ляже туди нагору!

Я зирнув на Марка: перед нами знову стояла людина-кріт. Виставила наперед сліпе обличчя і оскалювала чорні, наче смолою обкипілі, зуби.

– Бог знищив ворожнечу поміж нас, - цідив він крізь ті зуби. - Ти невдоволився, а навіщо нам ворогувати? Адже увіч побачив: бездушне тіло виказало любов до тебе, шануючи твоє старшинування й по смерті.

Теофіл голосив і обливав Маркові ноги слізьми.

– Я спершу хотів, - хрипів печерник, - щоб ти, не виходячи звідси, покористувався своїм старшинуванням і зараз-таки поклався тут, поруч із братом. Але ти ще не готовий відійти. Отож піди, потурбуйся про свою душу: через кілька днів принесуть сюди. Я вже не маю такої сили, щоб сказати йому: «Встань і ляж на вище місце», може, ти це зможеш, як старший брат, то накажи! - голос Марка-печерника набрав пристрасті, - накажи: хай встане, може, й послухається!

Ми виходили з печери приголомшені. Марко супроводжував нас, начебто співчуваючи нашому пригніченню. І лише коли виходили з церковки, якась сила примусила мене обернутися. Дивну річ я тоді побачив: на вході до печери спинився Марко і весело дивився нам услід - на устах у нього грала іронічна усмішка. Але він миттю пригасив її, зустрівшись зі мною поглядом, натомість по-змовницькому мені підморгнув.

Пізніше, коли пішов я у затвор і Марко почав підходити до мого віконця перекинутися слотом, я спитав його про те, що скоїлося тоді з Теофілом. Марко зітхнув і понурився.

– Грішні ми під цим сонцем, - сказав він. - Грішний і я. Бачиш, брате, я тоді трохи розсердився… дуже мало він мені за роботу заплатив…

3

У ту зиму випало багато снігу, але великих морозів не було, натомість часто траплялися відлиги, і сніг під ногами драглів. Стежки порозм'якали, і по них важко стало ходити, ноги провалювались і грузли. Саме в той час почав обходити келії братії Теофіл. Коли переступав порога, поділ його мантії мокро плескався об чоботи, а з чобіт натікала калюжа. Високий і худий, із чорним, розчухраним волоссям на бороді, зі сльозавими очима, темними і непомірно розширеними, він спинявся на порозі й несміливо переминався з ноги на ногу.

– Брате, - казав він хрипко, - вибач мені мої гріхи, брате! Сльози котилися йому по лицях, він схлипував і покивував головою.