На полі смиреному

Він наче вагався - йти йому чи ні, навіщось зирнув позад себе, де лежала непрозора, сіра й каламутна стіна, і раптом швидко рушив по мокрій траві, аж ледве я за ним встигав.

Святошу вже вклали в ліжко, але він не лежав на ньому, а сидів.

– Чи ти слуга вірменина-лікаря? - спитав урочисто ігумен. Слуга мовчки хитнув.

– Ходи до свого господаря і передай йому, що може він вертатись у рідну землю. Ми вже маємо цілителя вправнішого і мудрішого за нього.

Агапіт звів очі, вони сяяли, а вуста блискотіли всмішкою:

– І скажи йому, що не передрікати потрібно, а лікувати, - голосно сказав він.

6

– Дивна сила у нашому зіллі, тату, - задумливо сказав Агапіт, сидячи побіч батька на ґаночку. - Скількох людей я вже ним урятував. Приносили до мене вже й тисяцького, вірменин йому вісім днів життя одлічив. Дав я йому вашого зілля, і він здоровий став.

– До мене вже не приходять сильні світу цього, - сказав задумливо батько. - До мене тільки найубогіші тепер ідуть. Зрештою з ними мені сподобніше.

Пройшов нещодавно дощ, і місяць світив яскраво. Вогко вилискували навкруги мокра земля й листя.

– Колись ви мене пробували навчати цієї науки. Не міг я її осягти…

– Бо не мав доброго серця, відслоненого перед світом, - сказав старий. - Зілля ж, як і людина, росте на добро і на зло. Окрім того, зілля, як і людина, любить сполучатися з пригідним і відштовхуватися від ворожого. Одне зілля, як я вже казав тобі, труїть, а інше ту труту вбиває, одне дає життя, а інше його відбирає. Наука - не знати зілля, а вміти його сполучити.

– Надто довго треба здобувати цю науку, - так само задумливо тягнув Агапіт. - А якнайскоріше - скільки, тату?

– Ціле життя, сину.

– Тоді я не встигну, - засміявся Агапіт. - А що, і справді є таке зілля, що може зруйнувати труту?

– Не саме зілля, а сполука, - сказав батько. - Добре звучить пісня, коли її веде один чоловік, а ще краще, коли співає гурт.

Двір під місячним сяйвом лискотів. Галявину обступали зусібіч дерева, зараз вони завмерли сивими кучугурами, а густа роса в траві ледь поблискувала іскрами.

– Ніколи не приходиш до мене вдень, - сказав батько. - Так, начебто з тими сірими стінами світла почав боятися…

– Боюся, щоб хтось не вислідив мене, - просто сказав Агапіт. - Про людське око я не покидаю монастиря…

– Облудою живеш?

– Самі знаєте, облуда теж двосічна буває, як і зілля ваше. Одна для лихого діла, а друга для доброго. Я ж лиха нікому не приношу, а тільки хочу, щоб за моє добро винагорода мені була.

– Втіха для серця чи не винагорода?

– Слава людська - винагорода. Ця слава, правда, вам належить, не мені. Може, прийняли б ви її, тату? Визнали б нового бога і жили б разом зі мною в монастирі. Виходили б звідти коли завгодно і збирали своє зілля, чинив же так Прохор-лободник.

Батько сидів непорушно. Місячне світло обливало його біле бородате обличчя, на ньому в очах спокійно поблискували глибокі темні іскри.

– Моя віра волю дає, синку, - м'яко прорік він, - а твоя її забира. Крім того…

Він примовк, начебто не зважувався щось сказати.

– Що, окрім того? - швидко перепитав Агапіт.

– Та ні, нічого… Я хотів сказати, що втіхи для серця мені досить.

– Це теж облуда, тату.

– Але знову-таки не лиха, - всміхнувся батько. - Єдине, чого по-справжньому бракувало мені раніше, це щоб ти біля мене був. Тепер приходиш, і не хочу я більшого…

– Бо тепер мені не обійтися без вас, - сумно засміявся Агапіт. - Мене всі цілителем назвали…

Проздовж цієї розмови голос його був повільний та сумовитий, а може, місяць оцей серед неба чи й дощ, який недавно пройшов, перетворили його знову у того хлопчака, котрий ріс біля цього самотнього, надто мудрого. старого. Завжди був він старим для хлопчака, не так батьком, як дідом, і завжди знав Агапіт, що сам він ніколи не буде такий великий і мудрий. Завжди дивився на ту неприступну гору з острахом, пошануванням і скрухою і завжди був перед нею ниций. От і зараз дивився край ока на велике, погідне й безконечно мудре обличчя, що срібно сяяло в місячному світлі, і відчував, що хоч би поклав своє життя, аби осягнути хоч трохи з того, що знає ця срібна голова, нічого з того не вийде. І до нього знову повернулося те, що відчував, малим бувши: якийсь запаморочливий переляк перед бездонною глибиною розуму батька; сидів і малів на ґанку, бо обличчя цього чоловіка, що біліло перед ним, все-таки й зараз лякало. Через те і втікав від нього, і взяв постриг, але завжди знав і відчував його присутність коло себе. Часом йому здавалося, що більше ненавидить батька, як любить, хоч коли довше не бачив його, відчував тугу - через це й викопав лаз і прийшов. «Хлопчаком я все-таки залишився, - подумав Агапіт, ковтаючи мимовільну спазму в горлі. - Але яка втіха отак вряди-годи відчуватися тим хлопчаком!»