На полі смиреному

– Поверніть його обличчям угору, - наказав вірменин-лікар. Мужі перевернули смертника, навалившись на руки й ноги. Вірменин-слуга прискочив до головника і розтулив ножем рота. Вірменин-лікар швидко влив йому рідину.

– Тепер відведіть його в монастир, хай молиться! - сказав лікар і наставив над мискою руки, чекаючи поки слуга йому зіллє води.

8

Він лежав у церкві хрестом на кам'яних плитах і плакав. Так само плакало надворі й небо, бо цілий день ішов дощ, у відчинені двері вливався хлюпіт і плескіт, а коли зайшли ченці на службу, смертник звівся навколішки й почав бити поклони.

– Чого побиваєшся, чоловіче? - спинився коло нього Агапіт.

– Головник я тяжкий, отче. Засуджено мене на смерть, і вже я зілля смертне випив.

– Коли ж твій реченець?

– Завтра, - сказав смертник. - Не можу вже знести цього чекання. Не йде мені молитва на ум, кричить усе в мені і плаче.

– Хто давав тобі отруту?

– Вірменин-лікар…

Навколо них стояли й інші ченці і слухали зацікавлено.

– За що тебе покарано? - спитав тим часом Агапіт.

– Невинно обмовлений я. Сказали, що огнищанина я убив, який до жінки моєї заповзявся. А він сам себе убив.

– А жінка твоя що?

– І жінку він убив, - залився слізьми смертник. - Склали на мене, невинного, лихо таке!…

Я придивився пильніше до цього головника. Лихе й хиже обличчя той мав, і сльози його були, як мені здалося тоді, не зовсім щирі. Агапіт, однак, того не примітив.

– Взиваю до вас, братіє, - урочисто сказав він. - Цей чоловік на дорозі до каяття.

– Я на дорозі до смерті, отче, - сказав, заливаючись слізьми, головник.

– Не треба боятися смерті, - мовив з глибини храму Єремія. - Смерть - це звільнення для людини…

Агапіт, однак, різко повернувся до ігумена. Очі його палали.

– Чи зволяєте, отче ігумене, щоб я врятував цього чоловіка? - спитав Агапіт.

– Смертельну отруту цей чоловік випив, - мовив ігумен.

– Я про це знаю, - гарячково відказав Агапіт. - То чи зволяєте, щоб я урятував його? Стане тут монастирським холопом. Ану, звісти-но, чоловіче, хочеш вмерти чи станеш монастирським холопом?

Смертник упав Агапітові до ніг.

– Хочу стати холопом, отче. Врятуй мене, прошу тебе. Врятуй, бога ради, бо в мені вже вогонь смертельний розпалюється…

– Іди за мною, - наказав Агапіт і, повернувшись різко, пішов до дверей.

Головник побіг за ним слідом, і дивне це було видовище. Йшов, широко ступаючи, чорний ченчик з гордо зведеною головою, а за ним підтюпцем трюхикав великий, зігнутий, щоб меншим здаватися, чолов'яга. За ними слідом посунула братія, бо сподівалися на нове чудо, а в кінці поплентався і я, бо вже й тоді щось мені в тому дійстві не подобалося. Маленька Агагпітова постать підстрибом бігла через мокру траву, весь простір довкола затягнувся сивим дощовим смерком, хлюпотіло навколо й плескало. Смертник ляпав по воді босими ногами, грубе важке обличчя було як у пса, котрий просить подачки. Я знав напевно: винуватий той чоловік, і кров ще не обсохла на його руках. Тепер він стане холопом, і коли хто вб'є його, то це все одно, що худобину забити…