На полі смиреному

Я засоромився вельми, бо сильніший і чесніший за мене виявився Федір, якого я хотів усе-таки врятувати, і про це не забуваю й зараз. У важкому й незрозумілому світі ми живемо, де вчинки людські важаться не на золото, а на мідь; нелегко бути в ньому навіть просто чесною людиною, і кожне малодушшя й криводушшя кладе нам на душу тягар, котрий руйнує її… Кожен із нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити і спаплюжити брата задля тимчасового спасіння - страх великий постійно хльостає нас і робить гнучкими й податливими, наче лоза. Однак гнучкі й податливі дерева не стоять у століттях; ті ж бо, що стоять, мусять важко й повільно рости.

Князь уже послав за Василем, призвідцею Федорового нещастя. Той не хотів іти, але його насильно витягли з монастиря.

– Я зробив те, що ти мені велів, - сказав йому князь.

Василь дивився на осмалене Федорове тіло, покрите великими пухирями: той лежав у кутку і стогнав. Дивну зміну побачив я на Василевому обличчі: очі його забігали, як у загнаного у пастку звіра.

– Я тобі нічого не велів, - сказав він, кинувши оком на мене, і відступивши од порога.

– Дивись! - сказав тоді твердо князь, тицькаючи на обсмалене Федорове тіло. - Ось той, хто не хотів виказати мені, де той скарб!

Василь ще далі відступив од порога. Очі його стали малі й темні.

– Це підступи злого біса! - раптом гукнув він тонко. - Він звабив тебе і наклеп на мене поклав! Ніхто ніколи не бачив, щоб виходив я з печери.

Тоді засміялися бояри, а один із них сказав:

– При нас ти говорив із князем.

На те сплів пальці рук Василь, звів їх над головою і закричав ще пронизливіше:

– Вас усіх звабив біс: не бачив я нікого і не виходив з печери!

Відтак роз'ятрився невимовно князь і наказав бити Василя. Здерли з нього слуги одежу, і побачили всі, що він у глині весь замащений, навіть ота його всохла рука, яку тулив до грудей. Відтак почали накладати йому палицями по спині, і закричав, застогнав і зав'юнився Василь, признаючись у своєму гріху, що це таки він виказав Федора. Тоді замовк у своєму кутку Федір. Я опустився біля нього на коліна і побачив погляд його передсмертний. Були в нього чисті очі, а обличчя мав повернуте до вікна, де й досі сочився лапатий повільний і негустий сніг: очевидно, те ж таки видиво жінки з дитиною бачив він до останніх хвилин своїх. Незважаючи на муки, які терпів, легка усмішка лягла йому на обличчя і освітила, як освітлює, бува, землю в осінню йору леглий листок.

– Він упокоївся! - сказав я, накриваючи Федорові очі.

– Ну що ж. - спокійно відказав князь. - Не показав нам скарбу той, покаже цей!

Він узяв лука і наклав на нього стрілу.

Тоді зламався перед князем вимащений у глину чоловік і простяг до нього руки, одну здорову, а другу всохлу. Великі сльози покотилися йому по обличчю, промиваючи у глині світлі борозенки, і зойкнув він розпачливо:

– Помилуй, князю! Видить бог, не зумів я знайти скарбу!

Але свиснула стріла і ввіп'ялася Василеві в груди, якраз поміж простягнуті прохально руки, здорову і всохлу, і впав він навзнак поруч із Федором. І лежали вони обіч: один із обличчям просвітленим, другий із обличчям перекошеним: одна пристрасть їх мучила, однаково загинули вони і від однієї руки, але хвилини передсмертні в кожного були різні.

– Забирай, ченче, це падло! - мовив мені князь. - Бо накажу їх псам викинути…

Розділ XII, завершальний, про те, як я під суд братії потрапив

Я пишу своє писання після Полікарпа не тому, що хочу огудити його працю: вона має свою правду, а моя - свою.

Не в усьому збігаються наші мислі, але так повинно бути: люди, навіть в однакову одежу одягнені, - не однакового розуму та духу. Я почав збирати розповіді ветхих людей спершу з простої цікавості і для власної втіхи - ту втіху я й здобував. Тепер розумію, що не сама гола цікавість мною проводила, а може, й промисел вишній - адже була вона, та сила, що штовхнула мене до писання, і не темна вона є - не в ім'я зла мережу ці рядки. І хоч не встерігся тут від судж'ень особистих і поклав власне ставлення до того, що діялося навколо, події описував зовсім так, як про них мені оповіджено чи як переживав їх сам; отже, коли мені хтось неправду повідав, то і я вістив услід за ним ту ж таки неправду, а коли очі мої когось криво побачили, то хай мені вибачить бог: не від лихого умислу це сталося, а через невідання. Існує безначальна істина: немає нічого досконалого на цій землі і нічого доконаного.