На полі смиреному

– Було мені, братіє, видіння сьогодні, - продовжив він, приплющивши зелені, як весняна трава, очі. - І все там про брата Семена йшлося. Побачив я брата Семена в образі ворона, що тримав у роті шматок пописаного пергамену. Сидів він на гілляці, а біс у вигляді янгола просив у брата Семена той списаний листок. Брат Семен уже хотів той листок дати, бо зваблений був і повірив, що то янгол стоїть перед ним, однак злетіла з верхівки того дерева голубка і вдарила крильми янгола в вічі. І почорнів він, і звуглів, натомість, побачив я, братіє, що брат Семен і досі в подобі ворона, але вже білого.

Він розплющив очі, і вони стали, наче листя на тлі ясного неба.

– Гарний ваш сон, - сказав я спроквола. - А звідки знаєте, що та голубка теж не була перевтілений диявол?

– Почорніла не вона, а той мнимий янгол, - добродушно сказав Єремія. - Та й ти, брате, чомусь побілів.

Він хитро заскалив око, очевидно, не хотів мені лиха.

– Мені теж було цієї ночі видіння, - сказав я, роздивляючись свої нігті. - І теж про ворона і пергамен. Тільки пергамен янгол тримав, а ворон нападав на нього і хотів його видерти. І чомусь такий безпомічний був той янгол, що не відбивався від ворона, а тільки обличчя собі руками затуляв.

– І вирвав ворон те писання? - спитав зацікавлений Єремія.

– Ні, - сказав я. - Сльози янгола змили його з пергамену.

– Хто ж тим вороном був? - спитав Єремія, пильно дивлячись на мене.

– Чи,ж мені знати? - сказав я. - Самі кольори запримітив: чорне і біле і що те чорне з білим змагалося.

Ченці вже покинули обшуковувати келію і, як варто було сподіватися, знайшли вони перо, чорнило і чистий пергамен. Це видимо заспокоїло отця ігумена, він підійшов до Єремії і почав про щось із ним шепотітися. Я не чув їхніх слів, але радилися вони, очевидно, чи признавати мені зв'язок із дияволом, чи поки що не треба.

Здалося, щось дивне коїться зі мною, весь я обкипів смутком неоджалуваним. Обдивився келію: темна й понура вона була, але знайшов був тут захистя, і було мені погідно на серці: саме тут навідував мене вогонь, який допомагав мережити рядки. Сумно мені було не від того. Сумно, що все в світі ненадійне й ефемерне, що навіть у цю забуту людьми печеру можуть ввірватися темні постаті і обнишпорити все, що вважав я раніше тільки своїм. Я сам відчувся отакою келією, це по мені тупцялися ці чорні люди, це в моїй душі вони шукали списаного пергамену. По моїй голові вони блукали, по довгих, звивистих сутеренах мого мозку, винюхуючи, як винюхують сторожові пси.

– Гаразд, - сказав ігумен. - Ми вийдемо порадимося з братією. Вони вийшли, натомість залишився Єремія.

. - Даремно це чиниш, сину мій, - сказав тихо і освітив мене великими зеленими очима.

– Що я чиню? - спитав я швидко.

– Те, що знаєш ти і що бачу я. На прю хочеш іти.

– Здається, щось не те ви сказали, отче, - відповів я трохи зухвало. - Що лихого і кому я вчинив?

– Сумнів тебе посів, брате Семене, - задумливо сказав Єремія, покивуючи головою. - А сумнів і диявол, чи не одне це?

– Чи може бути дияволом те, що душу очищає? - спитав я.

– Може, й так, а може, й ні, - поважно відгукнувся Єремія. - Одне я знаю: мусиш визнати, що тебе таки спокушав біс.

– Господь з вами, отче! - тихо згукнув я.

– Подумай. - Єремія зовсім заплющив очі, а коли мав він таке безоке лице, здавався неймовірно ветхим і древнім. - Подумай, сину: і ти грішний, і я. Коли визнаєш, що спокушав тебе біс, то ми помолимося за тебе і знову станеш такий, як ми. Всіх нас біс спокушав, і кожен з нас каявся. Без каяття, сину, нема вороття!

– Вороття куди? - спитав я.

– Не прикидайся нетямущим, - сказав Єремія. - Вороття у життя, коли воно тобі дороге.