Читаем НА СХІД ВІД ЕДЕМУ полностью

— Ми багато розмовляємо, проте не пригадую, щоб ми хоч раз поговорили про мене,— він ніяково всміхнувся.— Абро, дозволь я розкажу тобі про мене. Я слуга. Я старий. Я китаєць. Ці три пункти тобі відомі. Я втомився і я боягуз.

— Ви не...— почала Абра.

— Мовчи. Я страшенний боягуз. Я не хочу втручатися в чужі справи.

— Про що це ви?

— Абро, твій батько ненавидить ще щось, окрім ріпи?

На її обличчі проступила впертість.

— Я поставила вам питання.

— Я не чув жодного питання,— спокійно відповів Лі й додав впевнено: — Ти ні про що мене не питала, Абро.

— Напевно, ви вважаєте, що я ще маленька...— почала Абра, але Лі перебив її.

— Колись я працював у тридцятип’ятирічної жінки, яка успішно опиралася досвіду, навчанню і красі. Якби їй було шість років, вона була б горем для своїх батьків. У тридцять п’ять їй було дозволено розпоряджатися грошима і життям людей, які її оточували. Ні, Абро, вік тут ні до чого. Якби я мав що тобі сказати, то сказав би неодмінно.

Дівчина всміхнулася йому.

— Я хитра,— сказала вона.— Треба мені бути хитрою?

— Боже борони, ні! — вигукнув Лі.

— Тоді чому ви не хочете, щоб я спробувала в усьому розібратися?

— Мені байдуже, що ти робиш, доки не втягуєш у це мене. Гадаю, що якою б слабкою і поганою не була хороша людина, вона має стільки гріхів, скільки здатна винести. У мене вистачає гріхів, які мене турбують. Можливо, мої гріхи не такі витончені, як у декого, але я відчуваю, що можу з ними впоратися. Вибач, будь ласка.

Абра перехилилася через стіл і пальцями в борошні торкнулася долоні Лі. Жовта шкіра його руки була туга і блискуча. Він подивився на білі сліди, що їх залишили її пальці.

— Мій батько хотів сина,— сказала Абра.— Гадаю, він ненавидить ріпу і дівчаток. Він усім розповідає, як дав мені це безглузде ім’я. «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».

— Ти хороша дівчина,— всміхнувся їй Лі.— Завтра я куплю ріпу, якщо ти прийдеш до нас на вечерю.

— То вона жива? — тихо спитала Абра.

— Жива,— відповів Лі.

Грюкнули вхідні двері, й до кухні зайшов Кел.

— Привіт, Абро. Лі, тато вдома?

— Ні, ще не повернувся. Чого це ти так сяєш?

Кел простягнув йому чек.

— Тримай. Це тобі.

Лі подивився на чек:

— Ми не домовлялися про відсотки.

— Так краще. А раптом я ще раз звернуся до тебе по борг.

— Не розкажеш, де ти їх роздобув?

— Ні. Поки що ні. Маю одну гарну ідею...— він зиркнув на Абру.

— Мені вже час додому,— сказала вона.

— Власне, вона може знати. Я вирішив зробити це на День подяки, й Абра напевне буде в нас, і Арон приїде додому.

— Зробити що? — спитала вона.

— Подарунок татові.

— А який? — допитувалася Абра.

— Не скажу. Тоді й дізнаєшся.

— А Лі знає?

— Знає, але не розкаже.

— Здається, я ще ніколи не бачила тебе таким... радісним,— промовила Абра.— Здається, я взагалі не бачила тебе радісним.

І в душі її ворухнулося якесь тепле почуття до Кела.

Коли Абра пішла, Кел сів за стіл.

— Не знаю, коли краще віддати йому гроші — до святкового обіду чи після,— сказав він.

— Після,— порадив Лі.— Ти справді їх роздобув?

— П’ятнадцять тисяч доларів.

— Чесно?

— Ти маєш на увазі, чи я їх не вкрав?

— Так.

— Чесно,— відповів Кел.— Пам’ятаєш, як ми пили шампанське на честь Арона? Ми купимо шампанське. А ще — прикрасимо їдальню. Гадаю, Абра допоможе.

— Ти впевнений, що твій батько потребує грошей?

— А хіба ні?

— Сподіваюся, ти не помиляєшся,— сказав Лі.— Як справи у школі?

— Не надто добре. Але я надолужу після Дня подяки,— пообіцяв Кел.

2

Наступного дня після уроків Абра наздогнала Кела.

— Привіт, Абро. Ти смачно готуєш помадку.

— Остання була сухувата. Треба більше вершків.

— Лі від тебе в захваті. Що ти з ним зробила?

— Мені подобається Лі,— відповіла вона і ненадовго замовкла.— Келе, я хочу в тебе дещо спитати.

— Питай.

— Що відбувається з Ароном?

— Тобто?

— Здається, він думає тільки про себе.

— Що ж тут нового? Ти з ним посварилася?

— Ні. Коли він розпочав усі ті розмови про церкву, про безшлюбність, я пробувала з ним сваритися, але він і слухати нічого не хотів.

— Не одружитися з тобою? Навіть уявити цього не можу.

— Келе, зараз він мені пише листи про кохання, та тільки ці листи не до мене.

— А до кого?

— Схоже, що до нього самого.

— Я все знаю про вербу,— сказав Кел.

Абра не дуже здивувалася.

— Справді? — спитала вона.

— Ти сердишся на Арона?

— Ні, не серджуся. Просто не можу його відшукати. Я його не знаю.

— Зачекай трохи,— порадив Кел.— Може, у нього зараз такий період у житті.

— Чи скінчиться воно добром для мене? Як по-твоєму, чи не помилялася я весь цей час?

— Звідки мені знати?

— Келе, чи правда, що ти блукаєш ночами і навіть заходиш до... до поганих закладів?

— Правда,— відповів Кел.— Це тобі Арон сказав?

— Ні, не Арон. А навіщо ти туди ходиш?

Він ішов поруч і не відповідав.

— Скажи мені,— попросила Абра.

— А тобі навіщо?

— Це тому, що ти поганий?

— А ти як гадаєш?

— Я теж погана,— сказала Абра.

— Ти з глузду з’їхала. Арон це з тебе виб’є.

— Ти так гадаєш?

— Ще б пак! — відповів Кел.— Куди він подінеться?

Розділ 45

1

Перейти на страницу:

Похожие книги

К востоку от Эдема
К востоку от Эдема

Шедевр «позднего» Джона Стейнбека. «Все, что я написал ранее, в известном смысле было лишь подготовкой к созданию этого романа», – говорил писатель о своем произведении.Роман, который вызвал бурю возмущения консервативно настроенных критиков, надолго занял первое место среди национальных бестселлеров и лег в основу классического фильма с Джеймсом Дином в главной роли.Семейная сага…История страстной любви и ненависти, доверия и предательства, ошибок и преступлений…Но прежде всего – история двух сыновей калифорнийца Адама Траска, своеобразных Каина и Авеля. Каждый из них ищет себя в этом мире, но как же разнятся дороги, которые они выбирают…«Ты можешь» – эти слова из библейского апокрифа становятся своеобразным символом романа.Ты можешь – творить зло или добро, стать жертвой или безжалостным хищником.

Джон Стейнбек , Джон Эрнст Стейнбек , О. Сорока

Проза / Зарубежная классическая проза / Классическая проза / Зарубежная классика / Классическая литература