НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Адам нетерпляче чекав, коли Арон прийде з новинами про іспити. Масивний золотий годинник лежав серед носовичків у верхній шухляді його комоду, і він його заводив і перевіряв точність ходу за власним годинником.

Лі отримав свої настанови. У вечір того дня, коли все буде оголошено, він має приготувати індичку і спекти торт.

— Ми влаштуємо свято,— сказав Адам.— Як щодо шампанського?

— Чудово,— відповів Лі.— А ти читав фон Клаузевіца53?

— Хто це такий?

— Не надто обнадійливе читання,— сказав Лі.— Одну пляшку шампанського?

— Так, однієї досить. Суто для тостів, розумієш. Для святкового настрою.

Адаму і на думку не спадало, що Арон може провалитися.

Одного пообіддя Арон підійшов до Лі й спитав:

— Де тато?

— Голиться.

— Я не прийду сьогодні на вечерю,— сповістив Арон. У ванній кімнаті він став у батька за спиною і звернувся до намиленого відображення у дзеркалі.— Містер Рольф запросив мене на вечерю до себе.

Адам витер бритву туалетним папером.

— Чудово,— сказав він.

— Можна я прийму ванну?

— Я за хвилину закінчую.

Коли Арон пройшов вітальнею, попрощався і вийшов, Кел і Адам дивилися йому вслід.

— Він напахтився моїм одеколоном,— зауважив Кел.— Я й досі чую запах.

— Напевне, там буде неабиякий прийом,— одізвався Адам.

— Не можна його звинувачувати в тому, що він хоче відсвяткувати. Він тяжко працював.

— Відсвяткувати?

— Іспити. Невже він не розповів? Він склав іспити.

— А, так, іспити... Так, звісно, він мені розповів. Молодець. Я ним пишаюся. Мабуть, подарую йому золотий годинник.

— Нічого він вам не розповідав,— різко сказав Кел.

— Розповів, розповів. Сьогодні вранці.

— Сьогодні вранці він про це ще не знав.

Кел підвівся і вийшов з дому.

Він швидко йшов Центральною авеню у сутінках, що згущалися, проминув парк і будинок, де колись мешкав Джексон-Камяний-Мур Толлот54, подалі від вуличних ліхтарів, туди, де вулиця переходила у заміську дорогу, і звернув подалі від ферми Толлота.

О десятій годині Лі вийшов надіслати листа і побачив, що Кел сидить на нижній сходинці веранди.

— Що з тобою? — спитав він.

— Ходив гуляти.

— А що з Ароном?

— Не знаю, здається, він чимось ображений.

— Хочеш піти зі мною на пошту?

— Ні.

— А чому ти тут сидиш?

— Збираюся відлупцювати його до півсмерті.

— Не треба,— порадив Лі.

— Чого б це?

— Бо, гадаю, у тебе нічого не вийде. Він тебе просто уб’є.

— Маєш рацію,— погодився Кел.— Сучий він син!

— Добирай слова.

— Гаразд,— засміявся Кел,— я пройдуся з тобою.

— Ти читав фон Клаузевіца?

— Навіть не чував про такого.

Коли Арон повернувся додому, на нижній сходинці веранди його чекав Лі.

— Я врятував тебе від побиття. Сідай.

— Я йду спати.

— Сідай! Я хочу з тобою поговорити. Чому ти не сказав батькові, що склав іспити?

— Він би не зрозумів.

— Тільки твоя дупа все розуміє.

— Мені не подобається така мова.

— А чому, по-твоєму, я до неї вдався? Я ніколи не лаюся просто знічев’я. Ароне, твій батько жив і дихав цим.

— Звідки він дізнався?

— Ти мусив би сам йому розповісти.

— Це не твоя справа.

— Я хочу, щоб ти зараз увійшов у дім і розбудив батька, якщо він спить, хоча навряд чи він спить. Я хочу, щоб ти йому розповів.

— І не подумаю.

— Ароне,— спокійно сказав Лі,— ти коли-небудь бився з маленьким чоловіком, вдвічі меншим за тебе?

— Що ти маєш на увазі?

— Це найнеприємніша річ на світі. Чоловічок не зупиниться, і тобі доведеться його сильно вдарити, а це ще гірше. От тоді ти й справді вскочиш у халепу.

— Про що ти говориш?

— Якщо не зробиш, як я тобі звелів, Ароне, я битимуся з тобою. Хіба це не кумедно?

Арон спробував пройти. Лі став у нього на дорозі, його маленькі кулачки недолуго стиснулися, а поза була настільки комічна, що він сам розсміявся.

Арон спантеличено позадкував від нього. І коли він зрештою сів на сходинку, Лі глибоко зітхнув.

— Слава Богу, що це скінчилося,— сказав він.— Слухай, Ароне, не поділишся зі мною, що тебе гризе? Раніше ти мені все розповідав.

Раптом Арона прорвало.

— Я хочу вирватися звідси. Це мерзенне місто.

— Зовсім ні. Місто як місто, не гірше за решту.

— Я тут чужий. Краще б ми сюди не переїжджали. Не знаю, що зі мною коїться. Я хочу поїхати,— мало не завив він.

Лі заспокійливо обійняв Арона за широкі плечі.