НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Й оці незібрані, розхлябані, вайлуваті хлопці з валізами в руках незграбно маршували Головною вулицею до вокзалу Південної Тихоокеанської залізниці. Вони рухалися несміливо, а духовий оркестр Салінаса йшов попереду і грав державний гімн, а рідні, які йшли поруч з ними, плакали, і музика звучала, як похоронний марш. Новобранці не дивилися на своїх матерів. Вони не наважувалися. Ми ж ніколи не думали, що війна зачепить нас.

З’явилися в Салінасі люди, які почали потихеньку базікати в більярдних і барах. Вони мали секретну інформацію від солдатів: нам не говорять правди. Наших хлопців посилають у бій без зброї. Пароплави з військовими топлять, а уряд це від нас приховує. Німецька армія настільки сильніша за нашу, що ми не маємо жодного шансу. Отой кайзер — розумаха. Він уже готується захопити Америку. Але чи скаже нам про це Вільсон? Не скаже. Й оці гнилі пліткарі були зазвичай ті самі, хто кричав, що один американець вартий двадцяти німецьких вояків разом узятих, ті самісінькі.

Невеличкі групи британців у своїх чужоземних одностроях (але дуже елегантних) їздили країною, скуповуючи все, що не було прибито намертво, і сплачуючи чималі гроші. Багато хто з британців-закупівельників був покалічений, але все одно носив однострої. Серед усього іншого вони скуповували й боби, оскільки боби легко було транспортувати, вони не псувалися, і людина могла зовсім непогано ними харчуватися. Боби йшли за дванадцять з половиною центів фунт, і знайти їх було нелегко. Фермери шкодували, що не уклали угоду на свої боби всього на два жалюгідних цента за фунт вище середньої ціни півроку тому.

Держава і Салінас-Веллі заспівали інших пісень. Спершу ми співали, як ми дамо жару на Гелголанді, повісимо кайзера, пройдемо там парадом і наведемо лад серед того гармидеру, який заподіяли кляті іноземці. Потім ми раптом заспівали «Сестра милосердя не знає покою — у битві смертельній кров ллється рікою», і ще заспівали «Алло, алло, з’єднайте мене з раєм! Там тато мій, загинув він, я знаю», і ще «Сонце сіло, враз стемніло. Спи, моя дитино мила! А дитина шле молитву: „Боже! Тато йде на битву — збережи його, татуся мого“!» — гадаю, ми нагадували міцного, проте недосвідченого хлопчика, якому розквасили ніс у першому сум’ятті, йому боляче, і ми хочемо, щоб усе вже скінчилося.

Розділ 43

1

Одного дня наприкінці літа Лі прийшов додому зі своїм величезним базарним кошиком. Лі, переїхавши до Салінаса, став одягатися як консервативний американець. З дому він завжди виходив у чорному костюмі. Сорочки носив тільки білі, з високими твердими комірцями, і надавав перевагу вузьким чорним краваткам-стрічечкам, які свого часу були емблемою американських сенаторів. Капелюхи в нього були чорні, з круглою тулією і прямими крисами, незім’яті, немов він залишав місце для скрученої косиці. Вигляд у нього був бездоганний.

Якось Адам щось зауважив стосовно стриманої величі вбрання Лі, й той широко йому всміхнувся.

— Я повинен так робити,— пояснив він.— Тільки дуже багаті люди можуть собі дозволити одягатися так погано, як ти. Бідний чоловік змушений вдягатися добре.

— Бідний! — вибухнув Адам.— Та невдовзі ти даватимеш у борг нам.

— Не виключено,— погодився Лі.

Того дня він поставив важкий кошик на підлогу.

— Спробую приготувати зимовий суп з дині. Це китайська страва. Маю родича в Китайському кварталі, він мене навчив. Цей родич задіяний у гральному бізнесі й феєрверках.

— А я гадав, що родичів у тебе немає,— здивувався Адам.

— Усі китайці — родичі, а китайці на прізвище Лі — найближчі. Мого родича звати Суї Донг. Нещодавно він переховувався з огляду на здоров’я і навчився куховарити. Треба поставити диню в горщик, акуратно зрізати верхівку, покласти цілу курку, гриби, водяні каштани, цибулю-порей і трішки імбиру. Потім все це прикрити верхівкою дині й тушкувати на дуже маленькому вогні дві доби. Має бути смачно.

Адам напівлежав у своєму кріслі, зчепивши руки за головою, й усміхався до стелі.

— Смачно, Лі, смачно,— сказав він.

— Та ти навіть не слухав.

Адам сів рівно.

— Отак собі думаєш, ніби знаєш своїх рідних дітей, і раптом виявляється, що не знаєш їх зовсім.

— Що, якась подробиця їхнього життя оминула твою увагу? — всміхнувся Лі.

Адам коротко засміявся.

— Я дізнався випадково,— сказав він.— Знав, що Арон рідко бував удома цього літа, але гадав, що він просто десь там грається.

— Грається! — пирхнув Лі.— Він уже роками не грається.

— Гаразд, менше з тим,— вів далі Адам.— Сьогодні я зустрів містера Кілкенні, отого, що викладає в старших класах. Він гадав, що я знаю. Уявляєш, що робить цей хлопець?

— Ні,— відповів Лі.

— Він пройшов програму всього наступного року. Він збирається складати іспити до коледжу і заощадити цілий рік. І Кілкенні переконаний, що в нього все вийде. Що скажеш на це?

— Винятково. А навіщо це йому потрібно?

— Як навіщо? Закінчити школу на рік раніше!

— Але для чого?

— Дідько, Лі! Він амбітний. Невже це незрозуміло?

— Ні,— сказав Лі.— Мені таке незрозуміло.

— І головне — ні пари з вуст! Цікаво, чи знає про це його брат?