НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

М’ясисте обличчя Віля скривилося, і на нього холодним вітром повіяв один спогад. Він не блукав коридорами пам’яті, то був лише спалах, що вмістив усі роки, образ, почуття і відчай, які зупинилася, як фотокамера зупиняє світ. Він побачив у спалаху Семюеля, гарного як світанок, з уявою як політ ластівки, побачив талановитого, задумливого Тома, що був як темний вогонь, побачив Уну, яка приборкувала бурі, побачив чарівливу Моллі, побачив Дессі з її сміхом, побачив красеня Джорджа, лагідність якого заповнювала дім, як аромат квітів, а ще побачив Джо, наймолодшого, мазунчика. Кожен з них без зусиль приносив у сім’ю якийсь дар.

Майже кожна людина має власну скриньку з прихованим болем, про яку ніхто не здогадується. Віль добряче сховав свою скриньку, він голосно сміявся, використовував порочні чесноти і ніколи не давав ходу своїй заздрості. Себе він вважав тупуватим, дурнуватим, консервативним і примітивним. Ніяка велика мрія не піднімала його на вершини, ніяка розпука не привела б до самознищення. Він завжди був десь скраю, намагаючись злитися з родиною завдяки тим дарам, які мав,— обачності, здоровому глузду, ретельності. Він вів фінансові справи, наймав адвокатів, викликав трунаря, а врешті-решт ще й сплачував їхні рахунки. Інші навіть не усвідомлювали, що він їм потрібен. У нього був талант заробляти гроші й не втрачати їх. Йому здавалося, що Гамільтони зневажають його за цю єдину здатність. Він любив їх віддано, завжди був готовий допомогти грошима, щоб витягти їх з халепи. Йому здавалося, що вони його соромляться, і він щосили боровся за їхнє визнання. Усе це було в холодному вітрі, який повіяв на нього.

Трохи банькуваті очі Віля зволожилися, коли він дивився на Кела, і хлопець спитав:

— Що з вами, містере Гамільтон? Вам недобре?

Віль відчував своїх рідних, але не розумів їх. А вони приймали його, навіть не знаючи, що треба щось розуміти. Й от приходить цей хлопець. Віль розумів його, відчував його, сприймав його, впізнав його. Такого він хотів би мати сина, або брата, або батька. І холодний вітер спогаду перетворився на теплу приязнь до Кела, від якої перехопило десь усередині.

Віль із зусиллям відірвався від своїх думок. Кел сидів, відкинувшись, на стільці й чекав.

Віль не знав, скільки тривало мовчання.

— Я роздумував,— незграбно пояснив він, намагаючись, щоб голос звучав твердо.— Ти звернувся з проханням. Я бізнесмен. Я нічого не даю за так. Я продаю.

— Розумію, сер.

Кел був насторожі, але відчував, що він подобається Вілю Гамільтону.

— Я хочу дещо знати, і мені потрібна правда,— сказав Віль.— Ти скажеш мені правду?

— Не знаю,— відповів Кел.

— Гарна відповідь. Звідки ти можеш знати, поки не почуєш питання? Це мені до вподоби. Це розумно — і чесно. Слухай: ти маєш брата. Ваш батько любить його більше, ніж тебе?

— Усі його люблять більше,— спокійно відповів Кел.— Усі люблять Арона.

— А ти?

— І я. Принаймні... Так, люблю.

— А що «принаймні»?

— Іноді мені знається, що він дурний, але я його люблю.

— А батька?

— Дуже люблю.— сказав Кел.

— А він більше любить твого брата.

— Не відомо.

— Гаразд, отже, ти кажеш, що хочеш повернути гроші, які втратив батько. Чому?

Зазвичай очі Кела були примружені й сторожкі, але зараз вони так широко розплющилися, що здавалося, ніби він дивиться навколо і крізь Віля. Ніколи ще Кел так близько не підходив до власної душі.

— Мій батько хороший,— сказав він.— Я хочу йому відшкодувати, тому що сам я не хороший.

— Якщо ти це зробиш, хіба ти не станеш хорошим?

— Ні,— відповів Кел.— У мене думки погані.

Віль ще ніколи не зустрічав людини, яка б так відверто себе розкривала. Йому стало майже ніяково від цієї відвертості, але він знав, наскільки безпечний Кел у своїй оголеній чесності.

— Ще одне,— сказав він,— і я не заперечую, якщо ти не схочеш відповісти. Не думаю, що я б на таке відповів. Так от. Скажімо, ти дістав би ці гроші й віддав їх батькові,— тобі не спало б на думку, що ти намагаєшся купити його любов?

— Так, сер. Спало б. І це була би правда.

— Про це я й хотів спитати. Тепер усе.

Віль нахилився вперед і приклав руки до спітнілого лоба, на якому пульсувала жила. Він не міг пригадати, коли відчував подібне потрясіння. А в Кела виникло обережне передчуття перемоги. Він знав, що переміг, але зробив незворушне обличчя, щоб не видати себе.

Віль підвів голову, зняв окуляри і протер вологі скельця.

— Ходімо звідси,— запропонував він.— Покатаємося.

Віль сів за кермо свого величезного «вінтона» з капотом довгим, як труна; потужний мотор машини гарчав і пихтів. Він поїхав на південь від Кінг-Сіті окружною дорогою, кругом наливалася новими соками весна, у небі носилися жайворонки, дротяні огорожі дзюрчали веселу мелодію. На заході височіла гора Піко-Бланко, її вершина ще була вкрита густим снігом, а у долині, перекриваючи шлях вітрам, виструнчилися евкаліпти у блиску юного срібного листя.

Доїхавши до бічної дороги, що вела до рідної лощини угіддя Трасків, Віль зупинив машину. Він не сказав ні слова відтоді, як його «вінтон» виїхав з Кінг-Сіті. Могутній мотор затих з глибоким зітханням.