Не знайшлося нікого послати йому телеграму. Адвокати натрапили на його адресу серед батькових паперів. Їм було дуже шкода — вони висловили свої співчуття. А ще вони були неабияк схвильовані. Коли вони складали заповіт Траска, то гадали, що він залишить своїм синам кількасот доларів. Принаймні схоже було, що більше він нічого не мав. Коли ж вони переглянули його банківські рахунки, з’ясувалося, що він тримав понад дев’яносто три тисячі доларів у банку і ще десять тисяч у надійних цінних паперах. Тоді в них змінилася думка про містера Траска. Люди з такими грошима вважаються багатіями. Їм нема про що хвилюватися. З цього можна розпочинати династію. Адвокати привітали Карла і його брата Адама. Згідно з заповітом, повідомляли вони, гроші мають бути поділені в рівних частках. Після грошей вони перерахували особисте майно небіжчика: п’ять парадних шпаг, подарованих Киру на різних військових з’їздах, молоток голови зборів, виготовлений з маслинового дерева, з золотою дарчою табличкою, масонський амулет для годинника з діамантовою вставкою між ланками, срібний годинник, ціпок із золотим набалдашником тощо.
Карл ще двічі перечитав листа і підпер голову руками. Він думав про Адама. Він хотів, щоб Адам повернувся додому.
Карл був спантеличений і млявий. Він розпалив вогонь, поставив пательню і поклав на неї товсто накраяні шматки солонини. Потім знову пішов подивитися на листа. Раптом схопив його і сховав у шухлядку кухонного столу. Він вирішив відкласти всю ту справу на потім.
Звісно, ні про що інше він думати не міг, думки повільно рухалися по колу і поверталися до відправного пункту: звідки батько узяв ті гроші?
Коли дві події мають щось спільне — чи по суті, чи в часі й просторі, ми радісно доходимо висновку, що вони подібні, і з такої передумови творимо диво і зберігаємо для оповідей. Карлові досі ніколи не доставляли листи на ферму. За кілька тижнів по тому на ферму прибіг хлопчик і приніс телеграму. Карл завжди поєднував той лист і ту телеграму, як ми поєднуємо дві смерті й передбачаємо третю. Він поспішив на сільську залізничну станцію з телеграмою в руках.
— Послухайте, що тут пишуть,— сказав він телеграфісту.
— Я вже читав.
— Читали?
— Вона ж прийшла по телеграфу,— пояснив телеграфіст.— Я записав.
— Так, звісно. «Терміново висилай сто доларів. Їду додому. Адам».
— Вислано з оплатою по доставці,— зауважив телеграфіст.— Ви мені винні шістдесят центів.
— Валдоста, штат Джорджія — ніколи не чував.
— Як і я, втім, вона існує.
— Слухайте, Карлтоне, як ви пересилаєте гроші?
— Ви даєте мені сто два долари шістдесят центів, і я посилаю телеграму до Валдости, щоб там на телеграфі виплатили Адаму сто доларів. І ви мені винні ще шістдесят центів.
— Я заплачу — але як я можу дізнатися, що то справді Адам? Як запобігти, щоб хтось чужий не отримав гроші?
Телеграфіст дозволив собі метиковану посмішку.
— Як ми це робимо? Ви даєте мені питання, на яке більше ніхто не знає відповіді. Я посилаю питання і відповідь. Там телеграфіст ставить чоловіку питання, і якщо той не може відповісти, то і грошей не отримує.
— Що ж, розумно. Треба мені придумати гарне питання.
— Краще принесіть сто доларів, поки старий Брин не зачинив свою контору.
Карл був у захваті від цієї гри. Він повернувся з грошима.
— Я придумав питання,— повідомив він.
— Сподіваюся, це не середнє ім’я вашої матері. Багато хто не пам’ятає.
— Ні, нічого подібного. Ось яке: «Що ти подарував батькові на день народження перед тим, як пішов до війська?»
— Питання хороше, але збіса довге. Можете його скоротити до десяти слів?
— Хіба не я плачу гроші? Відповідь — «Цуцик».
— Ніхто до цього не додумається,— схвалив Карлтон.— А платите таки ви, а не я.
— Було б дивно, якби він забув,— промовив Карл.— Тоді б він ніколи не дістався додому.
3
Адам пішки йшов із села. Сорочка у нього була брудна, вкрадені черевики пом’ялися і забрьохалися, бо він цілий тиждень навіть спав у них. Між будинком і клунею він зупинився і дослухався, чи не чути брата, і за мить почув, як той гатить молотком у новому тютюновому сараї.
— Агов, Карле! — покликав він.
Удари молотка припинилися, запала тиша. Адамові здалося, що брат підглядає за ним крізь щілини у стінах. А тоді Карл хутко вискочив і підбіг до Адама потиснути йому руку.
— Як ти?
— Гарно,— відповів Адам.
— Боже милостивий, який ти худий!
— Твоя правда. А ще я на багато років постарів.
Карл оглянув брата з голови до ніг.
— Не схоже, що ти процвітаєш.
— Так і є.
— А де твоя валіза?
— Я її не маю.
— Господи Ісусе! Де ж ти пропадав?
— Блукав світами.
— Як волоцюга?
— Як волоцюга.
Після всіх цих років і того життя, яке видубило Карлову шкіру і налило кров’ю його чорні очі, Адам здогадався, що Карл думає про дві речі — про питання і ще про щось.
— Чому ти не повертався додому?
— Я звик до мандрів. Не міг зупинитися. Воно затягує. А у тебе дійсно жахливий рубець на лобі.
— Я тобі про нього писав. З часом дедалі гіршає. Чому ти не писав? Їсти хочеш? — Карл то засовував руки в кишені, то виймав їх, тер підборіддя, чухав потилицю.