НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Кейті дивилася йому вслід, насупивши брови. Вона не боялася Лі, але почувалася з ним украй незручно. Але він був поштивий, вправний слуга — найкращий. І яку шкоду міг він заподіяти їй?

2

Літо було у розпалі, й річка Салінас пішла під землю або стояла зеленими калюжами під високими берегами. Худоба сонно валялася цілі дні від вербами і тільки поночі вставала пастися. Трава набула темно-коричневого кольору. А пообідні вітри, що неухильно віяли по долині, піднімали пилюку, схожу на туман, яка злітала високо в небо, аж до гірських вершин. Там, де вітри здували землю, випиналося, як негритянські голови, коріння вівсюгів. Уздовж відполірованої поверхні літали соломинки й прутики, поки не чіплялися за щось укорінене; гнані вітром камінці котилися зиґзаґами.

Стало цілком очевидно, чому старий Санчес побудував свій дім у лощині: сюди не проникали вітри й пилюка, а потічок, хоча й зменшився, все ж таки струмував холодною чистою водою. Проте Адам, дивлячись на свої сухі запорошені землі, відчував паніку, яка охоплює в Каліфорнії людину зі Сходу, коли вона бачить таке вперше. У штаті Коннектикут два тижні без дощів улітку вважаються сушшю, а чотири тижні — посухою. Якщо зелень не буяє, вона вмирає. Але в Каліфорнії зазвичай узагалі не дощить з кінця травня до першого листопада. Східнякові, хоч як би його не попереджали, земля здається хворою у бездощові місяці.

Адам послав Лі до обійстя Гамільтонів із запискою, у якій просив Семюеля приїхати до нього й обговорити буріння колодязів на його новій ділянці.

Семюель саме сидів у затінку і спостерігав, як його син Том проектує і будує новітню пастку для єнотів, коли під’їхав Лі в екіпажі Трасків. Лі, сховавши руки в рукави, чекав. Семюель прочитав записку.

— Томе,— сказав він,— як гадаєш, ти сам упораєшся з хазяйством, поки я з’їжджу в долину поговорити про воду з чоловіком, який засихає?

— Чом би й мені з тобою не поїхати? Можу стати в пригоді.

— У розмовах? Тут мені помічник не потрібен. Ми ще не зараз розпочнемо копати, наскільки я можу судити. Колодязі вимагають багато розмов — п’ятсот чи шістсот слів на кожну лопату землі.

— Я б залюбки поїхав — це ж до містера Траска, так? Я ще з ним і не познайомився.

— Познайомишся, коли почнемо копати. Я за тебе старший. Маю більше прав на розмову. Дивися, Томе, єнот отут просуне свою лапу і вибереться з пастки. Знаєш, які вони хитрі.

— Бачиш оцю деталь? Вона загвинчується і відкидається. Навіть ти не зумів би вибратися.

— Я не такий хитрий, як єноти. Що ж, гадаю, ти все доладно продумав. Томе, синку, осідлай мені, будь ласка, Різдвянку, а я попереджу твою матір, куди їду.

— Я приїхати екіпаж,— сказав Лі.

— Але ж мені доведеться якось повертатися додому.

— Я привезти назад.

— Дурниці,— відповів Семюель.— Я прив’яжу свою коняку до екіпажа, а назад повернуся верхи.

Семюель умостився поруч з Лі на колясці, а його осідлана коняка з обв’язаними ганчір’ям копитами чимчикувала позаду.

— Як вас звати? — чемно спитав Семюель.

— Лі. Ще є імена. Лі прізвище тата. Називай Лі.

— Я багато читав про Китай. Ви народилися у Китаї?

— Ні. Народитися тут.

Семюель доволі довго мовчав, поки коляска трусилася путівцем до запорошеної низини.

— Лі,— заговорив він нарешті,— я не хотів би нікого образити, але просто не можу утямити, чому ви, китайці, й досі говорите ламаною мовою, коли неписьменний телепень з чорних боліт Ірландії, голова якого забита гельською мовою18, з язиком як картопля, навчається пристойно розмовляти англійською протягом десятьох років.

Лі всміхнувся.

— Моя говорити, як китайці.

— Гадаю, ви маєте свої причини. Це не моя справа. Сподіваюся, ви мені пробачите, але я в те не вірю, Лі.

Лі поглянув на нього, і карі очі під округлими повіками, здавалося, розширилися, поглибилися і вже не видавалися очами чужинця.

— Це більше, ніж зручність,— засміявся він.— Це навіть більше, ніж самозахист. Ми змушені цим користуватися, щоб нас узагалі розуміли.

Семюель не показав виду, що помітив ці зміни.

— Перші два міркування я розумію,— сказав він роздумливо.— Але третє від мене вислизає.

— Я знаю, що в це важко повірити,— пояснив Лі,— проте таке траплялося зі мною і з моїми друзями настільки часто, що ми сприймаємо це як належне. Якби я раптом підійшов до леді або джентльмена і заговорив як-от зараз, мене би просто не зрозуміли.

— Чому ж?

— Вони очікують ламану мову і слухають тільки ламану. Моєї англійської вони не слухають, а отже, і не зрозуміють.

— Невже це можливо? Але ж я вас розумію!

— Тому я й говорю з вами. Ви належите до тих рідкісних людей, які вміють відділяти свої спостереження від своїх упереджень. Ви бачите те, що є, тоді як більшість людей бачить те, що очікує.

— Я про це не замислювався. Але я й не проходив такі випробування, як ви. У тому, що ви кажете, є зерно істини. Знаєте, я дуже радий нашій розмові. Я хотів багато про що розпитати.

— Залюбки відповім.

— Питань дуже багато. Наприклад, ви носите косу. Я читав, що це ознака рабства, введена після завоювання маньчжурами Південного Китаю.

— Так і є.

— Чому ж, на Бога, ви носите її тут, де маньчжури вас не дістануть?