НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Адам не зводив очей з палички. Він бачив, як вона дрижить і трошки смикається, ніби якась невидима рибина тягне її за нитку. Обличчя Семюеля напружилося від зосередження. Він просувався уперед, аж поки кінчик палички у його натомлених руках не рвонувся донизу, ніби його хтось сильно смикнув. Семюель неквапно зробив коло, зламав пагін полину і кинув його на землю. Відійшов подалі від свого кола, знову витягнув свою паличку і повернувся до своєї відмітини. Коли він наблизився до кола, паличку знову смикнуло донизу. Семюель зітхнув з полегшенням і кинув паличку на землю.

— Можу знайти воду тут,— сказав він.— І не дуже глибоко. Тягнуло сильно, води тут багато.

— Добре,— озвався Адам.— Я б хотів показати вам ще кілька місць.

Семюель підгострив товстий стовбур полину і встромив його в землю. Надрізав верхівку й увіткнув туди хрестовиною другий пагін як позначку. Затим притоптав ламкі зарості, щоб легше було потім знайти свою віху.

Під час другої спроби на відстані у триста ярдів21 роздвоєну паличку мало не вирвало йому з рук.

— А отут уже ціле море води,— повідомив він.

Третя спроба була не така успішна. За півгодини він мав лише натяк на воду.

Чоловіки неквапно поверталися верхи до будинку Трасків. День здавався золотавим від жовтого пилу в небі проти сонця. Як і завжди, вітер потроху заспокоювався, коли згасав день, але іноді пилюка осідала на землю мало не половину ночі.

— Я знав, що це чудове місце,— сказав Семюель.— Це одразу видно. Але я не знав, що воно аж таке чудове. Напевне, у вас під землею велике джерело води з гір. Ви тямите, як вибирати землю, містере Траск.

— Ми мали ферму в Коннектикуті,— всміхнувся Адам.— Шість поколінь викопували з землі каменюки. Один з перших спогадів — як ми волочимо на полозках каміння до стіни. Я гадав, що всі ферми саме такі. Мені це так дивно і навіть трохи соромно. Якщо тут потрібне каміння, по нього треба їхати бозна-куди.

— Сором набуває різних форм,— зауважив Семюель.— Гадаю, якби людина скинула з себе все, що має, зсередини і ззовні, вона б усе одно спромоглася приховати щось сороміцьке задля власного неспокою. Гріхи — останнє, чого ми зрікаємося.

— Може, воно й добре, щоб ми не чванилися. Це страх Божий у нас самих.

— Гадаю, що так,— підтримав Семюель.— А ще я думаю, що сумирність — гарна якість, бо важко знайти людину, в якій не було би бодай крихти сумирності, але якщо придивитися до сумирності, важко визначити, в чому ж полягає її цінність, хіба що ви допускаєте, що вона приносить приємний біль і через це вартісна. Страждання... хотів би я знати, чи розглядалося воно належним чином.

— Розкажіть мені про свою паличку,— попросив Адам.— Як вона діє?

Семюель поплескав своє знаряддя, знову прив’язане до сідла.

— Чесно кажучи, я в неї не вірю, але вона працює,— він усміхнувся до Адама.— Може, справа в іншому. Може, я знаю, де є вода, відчуваю її своєю шкірою. Деякі люди мають один дар, деякі інший. Припустімо, щось — назвімо це сумирністю, чи глибокою невірою в себе — примусило мене робити фокуси, витягати на поверхню те, що я і без того знаю. Ви в цьому вбачаєте якийсь смисл?

— Треба подумати,— відповів Адам.

Коні йшли навмання, похиливши голови, з ослабленими поводами.

— Ви можете залишитися переночувати? — запитав Адам.

— Можу, але краще не треба. Я не попередив Лайзу і не хотів би, щоб вона хвилювалася.

— Але ж вона знає, де ви.

— Звісно, знає. Та я ввечері поїду додому. Час не має значення. От якби ви запросили мене повечеряти, я б радо погодився. А коли ви хочете, щоб я розпочав бурити колодязі?

— Негайно — щойно ви зможете.

— Бачите, забезпечити себе вдосталь водою коштує дорого. Я братиму з вас п’ятдесят центів чи навіть більше за фут, залежно від того, що ми знайдемо там, унизу. То чималі гроші.

— Гроші в мене є. Потрібні колодязі. Послухайте, містере Гамільтон...

— Семюель — так простіше.

— Послухайте, Семюелю, я хочу перетворити всю свою землю на сад. Пам’ятайте, мене звуть Адам. Поки що я не маю свого Едему, не кажучи вже про вигнання з нього.

— Це найкраща з причин, які я досі чув, щоб виростити сад,— вигукнув Семюель і засміявся.— А де будуть фруктові дерева?

— Яблунь я не садитиму. Навіщо наражатися на неприємності?

— А що скаже Єва? Вона має право на слово, не забули? А Єви обожнюють яблука.

— Тільки не моя,— очі Адама засвітилися.— Ви не знаєте моєї Єви. Вона вітатиме мій вибір. Гадаю, ніхто не знає, яка вона хороша.

— Ви отримали скарб. Зараз не можу й пригадати кращий дарунок долі.

Вони наблизилися до в’їзду в невеличку бічну долину, де стояв будинок Санчесів. Виднілися округлі верхівки величезних віргінських дубів.

— Дарунок долі,— повторив Адам.— Що ви можете про це знати? Ніхто не знає. У мене було дуже сіре життя, містере Гамільтон — Семюелю. Не те що воно було гірше, ніж у багатьох інших, а просто ніяке. Не знаю, чому я вам усе це розповідаю.

— Мабуть, тому, що я залюбки слухаю.

— Моя мати померла, коли я був немовлям, я її не пам’ятаю. Мачуха була добра жінка, але стривожена й хвора. Батько був суворий, надійний чоловік,— можливо, навіть велика людина.

— Ви не могли його любити?