НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Він гарна людина,— сказав Адам.— Він мені подобається. Хотів би я умовити його перебратися сюди і доглядати угіддя, щось на кшталт управителя.

— Але ж він має власну домівку і родину,— відізвалася Кейті.

— Знаю. Але я не бачив біднішої землі. Він би заробляв більше, працюючи на мене. Я його спитаю. Потрібен час, щоб звикнути до нових місць. Це ніби знову народитися і вчитися всього від початку. Колись я знав, звідки приходять дощі. А тут усе по-іншому. І колись я шкірою відчував, звідки повіє вітер, коли настануть холоди. Але я навчуся. Просто потрібен час. Тобі затишно, Кейті?

— Так.

— Прийде день, і доволі скоро, коли ти побачиш, як уся ця долина зазеленіє люцерною, побачиш із красивих великих вікон нового будинку. Я посаджу захисні смуги евкаліптів, замовлю насіння й розсаду — зроблю таку собі експериментальну ферму. Можливо, спробую вирощувати ніфелій з Китаю. Не знаю, чи зможе він тут рости. Чому б не спробувати? Напевне, Лі може підказати. А коли народиться дитина, ти зможеш об’їжджати зі мною верхи наші землі. Ти ж їх ще доладно й не бачила. Я казав тобі? Містер Гамільтон побудує тут вітряки, і нам буде видно звідси, як вони крутяться,— він зручно витягнув ноги під столом.— Треба, щоб Лі приніс свічки. Цікаво, чого він затримується.

Кейті заговорила дуже спокійно.

— Адаме, я не хотіла сюди приїжджати. Я не збираюся тут залишатися. За першої можливості я звідси поїду.

— Що за дурниці! — засміявся він.— Ти як дитина, яка вперше покинула домівку. Ти тут усе полюбиш, коли звикнеш і коли народиться дитина. Знаєш, коли я тільки пішов до армії, думав, що помру від туги за рідними місцями. Але все минулося. У всіх минається. І не кажи мені таких дурниць.

— Це не дурниці.

— Не говори так, люба. Усе зміниться, коли народиться дитина. От побачиш. Побачиш.

Він схрестив руки за головою і подивився на зірки, які блідо проглядали крізь дерева.

Розділ 16

1

Семюель Гамільтон їхав верхи додому, і ніч була вся залита місячним сяйвом, тож гори навіть стали подібні до білого запорошеного місяця. Дерева й земля — сухі, мовчазні, задушливі й мертві, як на місяці. Тіні були чорні без затінку, а відкриті місця — білі без барви. Час до часу Семюель помічав якесь потаємне ворушіння, бо місячні мисливці за кормом узялися до справи: олені, які пасуться цілу ніч, коли місяць ясний, і сплять у хащах цілий день. Кролики і польові миші, як і інша дрібнота, яка почувається безпечніше у пітьмі, кралися, стрибали, повзали і застигали, удаючи з себе камінь або кущик, коли вухо чи ніс підозрювали небезпеку. Хижаки також не марнували часу: довгасті куниці, як хвилі коричневого світла; кремезні дики кицьки, що припадали до землі, майже невидимі, якби не спалахи їхніх жовтих очей; лисиці, що принюхувалися гострими носиками до теплокровної вечері; єноти, що тупцювали біля тихої води; галасливі жаби. Койоти вмостилися вздовж схилів і, розриваючись від туги-радості, задирали голови і виспівували своє почуття — напівплач, напівсміх — своєму богу-місяцю. Це замогильне завивання перетинало м’яке шугання сов, яке залишало по собі на землі плями замогильного жаху. Пообідній вітер ущух, і залишився тільки бриз, легкий як зітхання, від невгамовних теплих потоків повітря на прогрітих сухих пагорбах.

Гучне синкопічне цокотіння копит Різдвянки заглушало звуки цих нічних створінь, поки він не проїжджав далі. Борода Семюеля відблискувала сріблом, його сивувате волосся стояло на голові сторчма. Капелюха свого він повісив на ріжок сідла. Десь під серцем виник гострий біль, передчуття якоїсь гнітючої думки. То був Weltschmerz — світова скорбота, яку він називав «світові сухоти»: гіркота, яка заповнює тобі душу, мов газ, і породжує відчай, причину якого шукаєш і не можеш знайти.

Семюель подумки повернувся до гарних угідь і вказівок на присутність води — світові сухоти не могли прийти через це, хіба що він зачаїв приховану заздрість. Він пошукав у собі заздрість — і не знайшов. Тоді звернувся до мрії Адама про сад, схожий на Едем, до Адамового поклоніння перед Кейті. І тут нічого, хіба що — хіба що потайки він сумував за своєю загоєною втратою. Але то було так давно, що біль забувся. Спогади були лагідні, теплі, м’які, все залишилося в минулому. Його чересла й стегна забули голод.

Він їхав то у світлі місяця, то в тіні дерев, а думка його напружено працювала. Коли саме заповзли світові сухоти йому в груди? І зрозумів — то була Кейті, гарна, мініатюрна, витончена Кейті. Але що саме? Вона мовчала, але чимало жінок неговіркі. У чому ж річ? Звідки воно з’явилося? Семюель пригадав, як відчув приховану загрозу, подібну до тієї, яка нависала над ним, коли він тримав свою паличку для пошуку води. Тепер він знайшов причину — її час, місце й особу. Все почалося за вечерею, і йшло воно від Кейті.