НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Дуже красиво, гарно — синя сукня і жакетик, рожевий, але тісний у талії.

— О, тут ти не схибив. Як гадаєш, їй шили це вбрання чи вона купила готове?

— Напевне, купила готове.

— Не обов’язково,— відтяла Лайза.— Он ти думав, що дорожній костюм, який Дессі пошила для подорожі у Сан-Хосе, купили у крамниці.

— Дессі велика майстриня,— погодився Семюель.— Голка аж співає у неї в руках.

— Дессі подумує відкрити кравецьке ательє у Салінасі,— повідомив Том.

— Вона мені казала,— підтвердив Семюель.— У неї буде великий успіх.

— У Салінасі? — Лайза узяла руки в боки.— Мені Дессі нічого не казала.

— Боюся, ми зробили погану послугу нашій улюблениці,— сказав Семюель.— Дівчина хотіла приберегти справжній сюрприз для матері й піднести на золотій тарілочці, а з нас її секрети посипалися, як зерно з прогризеного мишами мішка.

— Могла б і мені сказати,— образилася Лайза.— Не люблю я секретів. Ну, розказуй далі,— що вона робила?

— Хто?

— Як хто? Місіс Траск, ясна річ.

— Що робила? Та сиділа у кріслі під дубом. Їй уже скоро народжувати.

— Я про руки, Семюелю, про руки,— що вона робила руками?

Семюель пошукав у пам’яті:

— Та нібито нічого. А, згадав! Ручки у неї маленькі, й вона їх склала на колінах.

Лайза фиркнула.

— Не шила, не латала, не в’язала?

— Ні, мамо.

— Не знаю, чи варто тобі йти до них працювати. Багатство і ледарство — диявольське знаряддя, а ти не дуже вмієш опиратися.

Семюель закинув голову і задоволено розсміявся. Іноді дружина дуже тішила його, але він не міг сказати їй як.

— Я йду туди лише заради багатства, Лайзо. Я збирався розказати тобі по сніданку, щоб ти могла сісти і послухати. Він хоче, щоб я пробурив йому чотири або п’ять колодязів, а ще побудував вітряк і резервуари для води.

— Це не просто балачки? Хіба вітряк працює від води? А він тобі заплатить, чи, як завжди, ти повернешся ні з чим, шукаючи виправдань? «Він заплатить, коли збере врожай»,— передражнила Лайза.— «Він заплатить, коли помре його багатий дядько». Знаю з власного досвіду, Семюелю, який мав би стати і твоїм: якщо людина не платить одразу, вона не заплатить ніколи. Ми могли б уже купити ферму в низині на оті обіцянки.

— Адам Траск заплатить,— відповів Семюель.— У нього грошей купа. Батько залишив йому спадок. Там роботи на цілу зиму, мамо. Ми щось відкладемо, а на Різдво як слід відсвяткуємо. Він платитиме п’ятдесят центів за фут, а ще додай вітряки, мамо. Я можу виготовити все, крім обсадних труб, тут, на місці. Мені потрібні наші хлопці для допомоги. Хочу взяти Тома і Джо.

— Джо не можна,— заперечила Лайза.— Ти ж знаєш, який він тендітний.

— Гадаю, я б з нього здер трохи тієї тендітності. Він з голоду помре через свою тендітність.

— Джо не можна,— категорично промовила вона.— Хто ж буде опікуватися нашим ранчо, коли ви з Томом виїдете?

— Я збирався попросити Джорджа повернутися. Йому не подобається бути клерком, хоч і у Кінг-Сіті.

— Подобається чи не подобається, але можна й потерпіти за вісім доларів на тиждень.

— Мамо! — вигукнув Семюель.— У нас уперше з’явився шанс занести наше ім’я у Перший національний банк! Не ставай зі своїм язиком на шляху фортуни. Будь ласка, мамо!

Лайза бурчала собі під ніс цілий ранок, а Том і Семюель, перевірили бурильне обладнання, нагострили інструмент, накреслили проекти вітряків нової конструкції, розрахували кількість деревини й мамонтового дерева для водних резервуарів. Годині о десятій до них приєднався Джо і настільки захопився, що попросився у батька взяти його з собою.

— Прямо тобі скажу, Джо, я проти,— відповів Семюель.— Ти потрібен своїй матері тут.

— Але я хочу з вами, тату. Не забувай, наступного року я вже від’їжджаю до коледжу в Пало-Альто. Оце справжній від’їзд. Ну будь ласка, візьми мене з собою. Я працюватиму добре.

— Вірю, що працював би, якби поїхав. Але я проти. Коли розмовлятимеш про це з матір’ю, я був би вдячний, якби ти вставив, що я проти. Можеш навіть додати, що я тобі відмовив.

Джо всміхнувся, а Том розсміявся.

— Ти дозволиш їй себе переконати? — спитав Том.

Семюель кинув на синів сердитий погляд.

— Я людина твердих правил. Якщо вже щось вирішив, то мене й волами з цього не зсунеш. Я подивився на справу з усіх боків, і от моє останнє слово — Джо їхати не може. Ти ж не хочеш, щоб я відмовився від свого слова, правда?

— Піду зараз із нею поговорю,— сказав Джо.

— Спокійніше, синку,— крикнув йому вслід Семюель.— Не накой дурниць. Хай вона сама все зробить. А я тим часом загартую свою впертість.

За два дні по тому з ранчо виїхав великий фургон, навантажений деревиною й устаткуванням. Том правив четвіркою коней, а поруч з ним, звісивши ноги, сиділи Семюель і Джо.

Розділ 17

1