НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Він відтворив у пам’яті її обличчя, зазирнув у широко посаджені очі, побачив витончені ніздрі, рот, менший, ніж йому подобалося, але ніжний, маленьке тверде підборіддя, потім знову очі. Чи були вони холодні? Чи причина в очах? Він наближався до суті. Очі Кейті були порожні, вони не виражали нічого. За ними не крилося нічого знайомого. То були не людські очі. Вони йому щось нагадували — що то було? Якийсь спогад, якась картина. Семюель силився пригадати, а потім той спогад сам виринув на поверхню.

Він виринув з років, наповнений усіма барвами, всіма вигуками, всіма почуттями. Семюель побачив себе зовсім маленьким хлопчиком, таким маленьким, що не міг дотягтися до батькової руки. Він відчував під ногами бруківку Лондондеррі23, галас і безжурність єдиного великого міста, яке бачив. То був ярмарок — з ляльковим театром, з ятками різних наїдків, з конями й вівцями, прив’язаними просто на вулиці для продажу, обміну чи аукціону, з іншими ятками, заповненими всілякими принадами, такими бажаними і майже досяжними, бо батько вже був напідпитку.

А потім люди повернули, як могутня ріка, і їх понесло вузькою вулицею, як тріски у сильному припливі, вони штовхалися, їх душило зусібіч і в груди, і в спину, і ноги бігли самі. Вузька вулиця виходила на площу, і там, біля сірої стіни якоїсь будівлі, стояв високий дерев’яний поміст, з якого звисав канат із зашморгом.

Семюеля з батьком штовхали й буцали в цьому людському потоці, і їх несло все ближче і ближче. У пам’яті пролунав голос батька: «Таке не треба бачити дитині. Таке взагалі нікому не треба бачити, а тим паче дитині». Батько намагався розвернутися, вирватися з цього людського виру. «Пропустіть нас. Будь ласка, пропустіть нас. У мене тут дитина».

Потік був безликий і штовхав без емоцій. Семюель захилив голову, щоб роздивитися ту споруду. На високий поміст піднялася група людей у темних накидках і темних капелюхах. А поміж них стояв чоловік із золотавим волоссям, у темних штанах і блакитній сорочці з відкритим коміром. Семюель з батьком опинилися так близько, що хлоп’яті довелося сильно витягати шию, аби щось побачити.

Золотоволосий чоловік, здавалося, не мав рук. Він дивився кудись понад юрмою, а потім опустив очі й поглянув просто на Семюеля. Картинка була чітка, яскрава і досконала. Очі того чоловіка не мали глибини — вони не були схожі на інші очі, на очі людей.

Раптом на помості виник який різкий рух, і батько Семюеля охопив голову хлопчика обіруч, затуляючи йому вуха й очі. Батькові руки пригнули голівку сина і міцно притулили до свого чорного вихідного сюртука. Як малий не виривався, він не міг звільнити голову. Він лише бачив смужку світла крізь батькові пальці й чув приглушений гамір людських голосів. У вухах його ніби пульсувало серце. Потім від відчув, як напружилися м’язи батькових рук, як важко батько дихає, як він затамував подих, як затремтіли батькові пальці.

Було там ще щось, і Семюель викопав його з пам’яті, поставив у себе перед очима понад головою своєї старої шкапи: пошарпаний, розбитий стіл у пабі, голосні розмови і сміх. Перед батьком стоїть олов’яний кухоль, а перед ним — склянка гарячого молока, солодка і духмяна, з цукром і корицею. Губи у батька чомусь сині, а в очах стоять сльози.

— Я б ніколи не узяв тебе з собою, якби знав. Жодній людині того бачити не треба, а що вже казати про маленького хлопчика.

— Я нічого не бачив,— пискнув Семюель.— Ти пригнув мені голову.

— І добре зробив.

— А що там було?

— Доведеться тобі розказати. Вони вбивали погану людину.

— Це отой золотавий?

— Так, він. І не треба його жаліти. Його необхідно було вбити. Не один раз, а безліч разів робив він жахливі речі, такі, що тільки сатана може вигадати. Не через його повішання я сумую, а через те, що вони влаштували свято з того, що слід робити таємно, у нічній пітьмі.

— Я бачив того золотавого чоловіка. Він подивився просто на мене.

— Тоді я ще більше вдячний Богові, що з ним покінчили.

— А що він робив?

— Ніколи не розкажу тобі, інакше ти не зміг би спокійно спати.

— У нього такі дивовижні очі, у того золотавого. Вони мені нагадали очі кози.

— Допивай своє солодке молочко й отримаєш жезл зі стрічками і довгий сріблястий свисток.

— А блискучу скриньку з картинкою всередині?

— І її теж, отже, допивай молочко і більше не проси.

Ось що воно було, видобуте з запорошеного минулого.

Різдвянка долала останній підйом перед спуском до лощини його рідного ранчо, і її великі ноги перечіплювалися на камінцях дороги.