На землі кленового листу

На прощання Пилипчук поставив кілька підписів під чистими аркушами паперу на той випадок, коли б потрібно було спільно підписати якусь угоду.

— Не боїтеся, пане Володимире, давати мені чисті бланки зі своїм підписом?

— Не боюся. Я знаю, що Лук’яненко нічого не зробить на зло Україні, а це означає, що не зробить і мені на зло.

— Дякую за довіру.

Ми попрощалися, щоб знову зустрітися за два роки в інших умовах і з іншими завданнями — в Україні в період виборів до Верховної Ради. Я був головою передвиборчого Демократичного об’єднання «Україна» і постарався йому допомогти. Він, у свою чергу, віддячив мені.

Якби після В. Фокіна прем’єром став В. Пилипчук, Україна уникла б багатьох страждань! Та, на жаль, це було так само неможливо, як неможливим було президентство Лук’яненка.

Розділ V ДЕЩО ПРО ОБРАЗ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ ІКОНОСТАСІ

Під час моїх поїздок у різні країни і особливо зустрічей з канадськими громадянами українського походження, членами парламенту, місцевими урядовцями практично всюди після виступів перед великою аудиторією до мене підходили люди, яких можна назвати вченою елітою — професори, викладачі вузів, науковці. Були серед них люди старшого віку, що вже на пенсії, були й молоді. Одні з них мали аудиторії й читали лекції. Інші писали глибокі наукові розвідки й друкували їх у поважних журналах чи видавали окремо брошурами або книжками. Я питав їх, чи могли б вони написати статтю академічного рівня в основному за профілем їхнього фаху і їхніх інтересів, але глибоко проукраїнську і антиімперську. Усі вони розуміли, про що мова, й відповідали ствердно. А я почав метикувати над планом, суть якого хочу викласти докладніше.

Коротка передісторія

1989 року я здійснив двомісячну подорож по чотирьох країнах Європи, віддавши кожній по два тижні, — Бельгії, Франції, Англії, Німеччині. Мене здивував тоді величезний вплив Радянського Союзу, власне, не так Радянського Союзу, як Росії, на західні країни. Завдяки Леоніду Плющеві, його доброзичливій дружині Тетяні та тривалим розмовам з невеликою, але високоосвіченою українською громадою Парижа, я побачив жахливу річ: підручники для школярів, для середньої, для вищої освіти, енциклопедії, довідкова література, політичні дослідження — буквально всякого роду література просякнута русофільством і повною зневагою до України та українців. Не те, щоб нас лаяли чи ненавиділи як націю, ні. Про нас писали просто як про частину Росії, та й годі. Ми як нація для них ніби просто не існуємо або існуємо лише як частина російського народу — і то гірший його уламок.

Чому так сталося? Річ у тім, що до революції впродовж усього XIX сторіччя російська інтелігенція підтримувала тісні взаємини з Францією. Дехто з них жив у Франції більше, ніж у Росії, і навіть свої твори писав французькою мовою (наприклад, Тургенєв). У Парижі були російські клуби, де збиралася російська і французька інтелігенція. Усе це дихало російським імперським духом. Української інтелігенції у Франції не існувало. Від імені України ніхто не промовляв, і Україну ніхто не боронив. Після революції з Росії до Парижа повтікало багато інтелігентів. Вони утворили політичну антибільшовицьку еміграцію. Ця еміграція ненавиділа комунізм, але ще більше вона ненавиділа «інородців». Тим часом комуністична влада червоної Російської імперії засновувала й підтримувала у Франції не просто комуністичну ідею, але образ великої Росії, що «об’єднала» навколо себе темні народи й вела їх до світлого комуністичного майбуття. Радянська пропаганда у Франції не заперечувала дореволюційної проімперської роботи, а навпаки — доповнювала, продовжувала і значно посилювала її.

Французькі автори шкільних підручників брали інформацію з російських енциклопедій та різних досліджень, що в основі своїй були проімперські й антиукраїнські, і виховували в такому дусі своїх громадян, починаючи від першого класу початкової школи до закінчення університету. Потім ця людина сама ставала вихователем молоді. Вона, може, й не підозрювала, наскільки неправильне у неї уявлення про Росію і весь Радянський Союз та народи, що там проживають.

Після Першої світової війни у Франції з’явилася й українська політична еміграція. Але вона була невелика. Не мала тих величезних коштів, що їх вивезло російське дворянство, генерали й державне чиновництво. Українська еміграція не мала широких зв’язків у колах французької інтелігенції і через те була неспроможна серйозно впливати на зміну уявлень французів про Росію й Україну. Крім того, ЧК — цей передовий бойовий загін російського імперіалізму — дуже уважно слідкував за діяльністю українських політичних організацій в еміграції і значно послаблював ефективність їхньої роботи. Убивства Є. Коновальця і С. Петлюри — це тільки найвідоміші антиукраїнські акції, а скільки було менш відомих, але страшенно згубних для української справи!