Наближення. Наркотики і сп'яніння

«Завжди повторювалося те саме: щось ОДНЕ підіймається з роз'єднаного та огортається блиском. Таємниця була невимовною, але всі містерії про це натякають і ведуть про це мову, тільки про це. Лукаві шляхи історії, що здаються такими заплутаними, підводять саме до цієї істини. До неї наближається також кожне людське життя з кожним днем, кожним кроком. Ось що було темою всіх мистецтв, і саме звідси визначатиметься кожна думка за своїм рангом. Тут була перемога, яка все увінчувала й усувала гіркоту з будь-якої поразки. Пилинка, хробак, убивця брали в цьому участь. Не існувало нічого мертвого в цьому світлі, жодної темряви».

Він поклав книжку на канапу між нами й промовив: «Що ж це? Що ж це? (…) Та це ж пеніс! Це може бути тільки пеніс!»

282

Монолог міг тривати й далі, аж тут зайшла Ільза Бенн із кавою — це міг бути й коньяк або келих шампанського. Хай там як, але ми залишалися разом ще якусь годину, протягом якої й далі зберігався гармонійний настрій. Потім я поїхав назад до готелю, розмірковуючи над цією зустріччю.

Щось у ній зачепило мене більше, ніж розмова про книжки, людей, факти, навіть більше, ніж блиск та злидні письменника, який кидає зграї шматок самого себе, чиє важке дихання змішується з тріумфальними фанфарами. За автором та його зусиллями пробитися крізь темряву тягнеться ніби якесь бліде пасмо світла, ніби хвіст комети.

Теперішнє приносить більше, ніж розповідь і роздуми — єдність у безчассі, а не лише в часі. Повіки поета тріпочуть над опуклими очима з м’яким помахом голубиних чи совиних крил. То був погляд мрійника, який може розвинути сильні нахили, збудити прихильність, але бути здатним до страждання. Адже на страждання треба таки бути здатним. Так воно і є. За словом стоїть мовчання. Якщо я правильно пригадую, то одного разу він порівняв слова з війками[509], які намацують буття. Але спершу треба намацати потрібне слово. Кожне слово здобуває свою вагу, коли його торкаються, відкривають заново. Поетові достатньо невеликого запасу слів, обмеження для нього навіть необхідні. Надмірність зачаровує як у келиху, так і в морі.

Достатньо двох віршованих рядків, аби залишитися вірним певному поетові. Я взяв із собою вірші й ще раз перечитав строфи, які зворушили мене ще в юності:

Якби ми пращурами нашими були,
праслизу грудками у теплому болоті.

Свідчення того, якою мірою ущільнилося страждання з часів Руссо. Тут ввижаються хоч і далекі, але гуманні архіпелаги. Класики не люблять розв'язки; їхнє найвище щастя має іншу природу. Погляд Бенна на розкладання плоті пішов далі, ніж погляд Бодлера; це також етап, який треба здолати.

Коли у похмурій кімнаті я прочитав уголос обидві строфи, то зробив дивовижне відкриття, що дотепер я постійно читав і цитував їх неправильно. Здавалося, що дотепер сліпа пляма в оці заторкувала слово «Moor» («болото»). Я сприймав його як «Meer» («море») й шукав іншу риму.

Помилку було виправлено; але я неохоче відмовився від неї.

283

Я закінчую берлінські спогади в той час, коли на вулиці сніжить, а пташки пурхають біля липи Штауффеберґа; якраз поряд зі мною на підвіконні снігур зі своєю самичкою дзьобає соняшникове насіння.

На календарі — 11 лютого 1970 року; сьогодні «попільна середа[510]» — увечері, як і щороку, ми підемо на вечерю «з равликами» в альтгаймському «Адлері». Учора на Рідлінзькій ринковій площі «спалили відьму». У цьому закутку Верхньої Швабії архаїчні риси ще зберегли свою свіжість.

Рукопис добігає свого кінця. Він потребував значно більше часу, ніж я розраховував. Перш ніж знову підхопити нитку оповіді, я, як і щоранку, взявся читати пошту. Переважно це була «hors d'oeuvres[511]», якої вистачить на весь день; я згадую про це у зв'язку з коментарем до «Ґоденгольма», який був в одному з листів. Очевидно, він був пов'язаний з тим місцем, яке цікавило також і Бенна, хоча й іншим чином. Вінтіла Оріа[512] написав мені з Мадрида (7 лютого 1970 року):

«Dominique de Roux m'a fait avoir «Visite à Godenholm». Je l'ai déja lu trois fois et à chaque lecture J'y trouve des nouvelles beautés. Le titre Jui même veut dire peut-être la maison des Dieux ou le toit des Dieux, si je ne me trompe, et il s'agît là de la dernière initiation, celle de la mort, esquissée ou pressentie de la première page (…)[513]».