Наближення. Наркотики і сп'яніння

Наскільки це вдалося Фредекінґу, я судити не можу — хай там як, але я чув про нього чимало похвал як про лоцмана пацієнтів, що зазнали серйозної аварії. Тоді поряд з аутогенним тренінгом його захопив так званий наркоаналіз, тобто дослідження психічних проблем у спонтанному стані глибокого сп'яніння. Серйозні недуги, приховані навіть для пацієнта, слід було таким чином виокремити й вилікувати. Часто достатньо вже того, щоб ці недуги були «проговореними» або названими. Стан сп'яніння сам собою може принести катарсис: очищення. Так само він може й завдати шкоди. Йдеться про сильнодійні речовини, до впливу яких готовий далеко не кожен пацієнт, як і не кожен лікар — до їхнього застосування.

Чи запровадив Фредекінґ мескалінове сп'яніння як частину терапії? Хай там як, але він був серед перших, хто займався цим наркотиком саме з такою метою. В статтях у часописах «Медичний місячний огляд» та «Психе» він звертався до деталей. Ми розмовляли на цю тему після того, як обговорили стан здоров'я Бенно; пізніше, коли я переїхав до Швабії, у мене зав'язалося з ним листування. Воно тривало, судячи із записів у моєму досьє, більше п'ятнадцяти років, аж до його смерті.

300

Неминуче ми мали домовитися про ще один сеанс. Що стосується мескаліну, то про нього я мав тоді доволі фантастичне уявлення. Воно спиралося на монографію Берінґера[566], який експериментував з цією речовиною у Фрайбурзі, а також на повідомлення мандрівників.

Домовитися про сеанс нам вдалося лише у січні 1950 року, коли я переїхав до Равенсбурґа. Ми хотіли зустрітися в Штутгарті; там, на південному схилі, на місці зруйнованого будинку Ернст Клетт[567] збудував новий. Він був доволі просторий; дах під очеретом, а стіни — полицями з книжками аж до вікон, з яких відкривався краєвид на щільно забудований квартал. Сад зі старим виноградником на червонястій пухкій землі розташовувався на сонці, захищений зусібіч старими стовбурами павловній, де смарагдові ящірки могли перебути зиму.

З тих січневих днів у моїй пам'яті збереглися будинок і сад. Павловнія набула мексиканських обрисів; вогні, якими світився ряд будинків унизу та які перебігали схилом, створювали чарівну мить космічної віхоли. Здавалося, ніби я несподівано опинився на вулиці чи на вокзалі в Мексиці. Речі й люди допасовуються до обставин. Я занотовую це, оскільки з цього можна зробити висновок, що енграми[568] закарбовуються в пам'яті.

Обраний час зустрічі не дуже мене влаштовував; саме зараз я був не надто схильний до екстравагантностей. Квартира була замала; я був змушений залишити частину своїх книжок; інша частина залишалася зваленою стосами в коридорі. Мій рукопис просувався понад силу; на пошті до мене були непривітні. Середземне море, це велике, надійне джерело радості, залишалося для мене закритим. Банін[569] намагалася в Парижі дістати для мене візу, їй це не дуже вдавалося. Окрім того я посварився з Перпетуа[570], точніше, дав їй привід бути засмученою через мене. Вона поїхала до Ґослара, де до війни ми провели разом кілька гарних років.

Сангвінічні темпераменти щасливо влаштовані — вони швидко забувають. Коли в Ґосларі вона вийшла з потяга, а Фріц Ліндеманн[571] запитав її, що сталося, її гнів уже розвіявся. «Ох, знову посперечалася зі старим», — при цьому вона вже думала про повернення. [У таких ситуаціях] я відходжу повільніше. Коли Мартін сказав про мене: «Він не вірний, але прив'язаний», — то це стосувалося й кепського настрою. Хвилі здіймалися не так високо, але влягалися повільніше.

Такими є відмінності темпераментів, а також знаків зодіаку. Якось за сніданком вона вивчала астрологічний календар і сказала: «Так, тепер я знаю, ось написано: Овни пожирають Риб». На що я заперечив: «Але ж існує також риба-кит», хоча зоологічно це не зовсім коректно, проте малося на увазі як комплімент, який саме так і був сприйнятий. У почуттях, думках і діях вона була великодушною. Теодор Гойс[572] одного разу сказав про неї: «Це жінка, якій можна довірити три домашні господарства». На жаль, мені бракувало такого вміння.

Отже, того ранку я був у кепському гуморі; квартира була похмура й нетоплена. До того ж мені довелося рано вставати, аби вчасно прибути до Штутгарта. Будильник — це пристрій, який я ненавидів з давніх часів. Трохи збадьорившись у холодній ванні й не поснідавши, я вирушив на вокзал.

У Штутгарті Вальтер Фредекінґ уже був на місці: ми могли зразу взятися до справи. Матіас Віман[573] випадково виявився вдома; його присутність, як завжди, була для нас безпосередньою підтримкою. Того дня він мав кудись їхати, тож був присутній лише під час нашого підготовчого етапу. Все це підштовхнуло його до проведення власного досліду, який він провів трохи згодом разом зі своєю дружиною Ерікою.