Наближення. Наркотики і сп'яніння

Окрім коней Гітлер мав також відразу до пива. Вже сам запах людей, які пили пиво, був йому неприємний. Що знову ж таки було тісно пов'язано з його вегетаріанськими звичками, які найчастіше передбачають особливу чутливість. Ця властивість була для нього корисною через те, що попереджала про небезпеку й давала можливість уникати замахів. Існують відомості про зміни його маршрутів та затверджених планів, що вказує на дуже тонкий нюх. Істеричних рис у нього також не бракувало. Портрет його матері викликає подивування; класичний зразок лунатичного, сомнамбулічного типу. Ще й батько — вахмістр.

«Коли цей полковник дивиться на мене своїм одним оком, мені стає якось не по собі», — так він доволі рано казав про Штауффенберґа. Коли він показувався сам, наприклад обходячи почесну варту, то постійно намагався прикривати соромітне місце шапкою чи рукою. Характерний жест, який видно на багатьох світлинах. Тут вимальовується якийсь дефект, а також прихований страх кастрації. Здається, його труп був ретельно обстежений, перш ніж його щедро облили бензином. Бажання зникнути після смерті було в нього спільним з де Садом; і хоча обидва мотиви дуже відрізняються, вони мають точку дотику.

До чутливого боку належить нюх, вираз огиди, при якому підіймається верхня губа і який є спільною рисою багатьох великих гонителів — Сталіна, Берії, Гіммлера та інших.

Чапліну не треба було довго входити в образ, аби зобразити диктатора: обидва є ровесниками, майже з точністю до одного дня. Тут криється зв'язок із соромливістю. Один крок відділяє не лише високе від сміховинного — але також сміховинне від лячного. До речі, Чаплін має більшу потенцію, він проникає глибше. Навіть сміх може потрясати основи та зруйнувати мури. Коли Гітлер стріляв, Чаплін застосовував динаміт.

Проте це окрема тема. Тут варто лише означити, що класифікація таких типів, як «собака і кішка», заторкує тільки грубі відмінності. Щодо Бісмарка тут треба ще додатково розглянути ведмедя, а щодо Клемансо — півня. І завжди необхідна детальна диференціація, аж поки доберешся до індивіда. Все було б простіше, якби людина була певна щодо свого тотема й проводила за ним розрізнення. Сильна свідомість виводиться не з характерів, а з типів; вона передбачає переходи, при яких переживається не лише подібність, але й ідентичність із твариною.

Таку єдність уже давно втрачено; однією з останніх ознак цього є вилучення рослин і тварин зі щитів і прапорів, як це було з лілеєю та орлом на гербах та польових відзнаках. Те, що йдеться про втрату, можна виміряти силою ностальгії, яку вона залишає. Такі речі спонукають до пошуків, до віднайдення самого себе, навіть якщо для цього треба йти в обхід через Мексику.

Про азартну гру

Якщо вірити Таціту, то германці програвали у грі свій дім і двір, жінку й дітей. Хай там як, але аж до нашого часу в карти програвали не лише власні статки, але й спадщину. У війську Кортеса був солдат, який програв «Сонце» — стокілограмове зображення світила з храму, яке дісталося йому під час розподілу здобичі. Добро, здобуте воїнами, піратами, гравцями в азартні ігри, має коротке життя. За ігровим столом прискорюється обіг; великі суми виграються і знову програються лише за одну ніч. Гра розвиває залежність; вона подібна до тих форм сп'яніння, насолода від яких полягає у привласненні.

* * *

Зразу після Французької революції грали багато і часто з руйнівними наслідками. Це навіть знайшло своє відображення в літературі, наприклад у бальзаківському описові ігрових притонів. У лондонських клубах партії з небезпечно високими ставками вважалися нагодою для денді продемонструвати свою холоднокровність. Веллінгтон не був тут винятком.

Ризикована гра є одним із симптомів, який позначає занепад аристократії. По суті, загроженим було її коріння, але в калейдоскопі історії створилося враження, що сокиру занесли над самим стовбуром, а саме через сумнівні екзистенції, які виринали в суспільстві. Казанова розповідає про одного вихідця зі Шверіна, який у Лондоні обміняв на гроші орден «Pour le Mérite[596]» свого великого предка.

Щось подібне буде траплятися знову і знову. У кожній отарі є шолудива вівця, в кожній родині — блудний син. Статистично такі речі не повинні взяти гору. Хто за прикладом Везе[597] займається генеалогічними зв'язками, родоводами та біографіями, може помітити, що на рубежі XIX сторіччя зросла кількість продажів маєтностей та одружень з любові.

* * *

Для деяких професій легковажність є незамінною рисою, ба навіть екзистенційною. Серед кавалеристів легкоозброєні вершники, насамперед гусари, відомі своїм сангвінічним темпераментом. Вони мали приспати увагу ворога, підстерегти й несподівано напасти. Вони тільки «роздрочують» («plänkeln») — це слово споріднене з «blinken» (виблискувати). Класична атака, вирішальний удар залишався за важкою кавалерією у броньованих латах, озброєною прямою шпагою. Правитель надавав їм перевагу в ролі особистої охорони.