Наближення. Наркотики і сп'яніння

Спогад завів мене далі, ніж я розраховував. Перше знайомство зі сп'янінням відкриває нам його світлі й темні сторони. Воно подібне до полум'я, яке гріє і світить, але також сліпить і обпалює. Перед сп'янілим відкриваються прикордонні фортеці, що видаються чужими; сп'янілий нагадує селян Бройґеля, які дивляться на світ із роззявленими ротами. Речі й люди з одного боку здаються ближчими й різкішими, часто навіть занадто, а з другого боку в новій перспективі відсуваються на велику відстань. Сп'яніння підводить нас ближче до часу — не лише в ті чи ті ефемерні келії, але й до його таємниці, а отже, зовсім близько до смерті. Там чигає небезпека, й кожна фізична загроза вказує нам на це. Разом із Кальдероном[132] ми можемо розглядати життя як сон, але ще точніше було б назвати його сп'янінням як одним із витончених процесів розкладу матерії.

72

Намагаюся пригадати, що ж сталося потім із провідником та його заступником. Що старшими ми стаємо, то більше ліній життя можемо простежити до кінця; ми бачимо фігуру долі та змиряємося з тим, що астролог нібито розпізнав у майбутньому.

Коли ми знову зустрілися після війни, Вернер мене розчарував; так часто трапляється з тим, ким захоплювався в юності. Тоді ми бачили в ньому щось таке, чого бракувало нам самим — часто це було всього два-три роки переваги в дорослішанні. Можливо, такі люди ваблять ще й тому, що саме тоді вони були у своєму зеніті. Один пізніше пожинатиме плоди, а інший уже вичерпався у своєму цвітінні.

Тим часом збігло вже двадцять років відтоді, як ми не бачилися, та іноді ми чули один про одного. Майже всі колишні члени «Вандерфоґеля» були пов'язані ніби якимось електричним колом, і хоча воно було вимкнене, але ще залишалося під струмом. Коли вночі на невідомих військових шляхах зустрічалися два полки, маршируючи один повз одного, вигукувалися імена та передавалися привіти. І навіть ще сьогодні, коли я зголошуюся, наприклад: у Тео Опперманна у Вунсторфі, то тоді приходять ще двоє або троє та беруться розказувати старі побрехеньки. Хтось знімає зі стіни гітару, й уже всі заводять пісню:

Чи здалося то мені,
Скаче герцог на коні,
Мчить до нашої оселі,
Ми ганноверці веселі.

Або:

А на прусського короля
Наплюємо ще здаля.

І таке інше. Всі ці пісеньки з 1866 року[133] пережили війни й повстання; а для нас це були ранні враження.

Коли Вернер зайшов до кімнати, я зразу побачив, що з ним щось не гаразд. Та не встиг він сісти, як я вже довідався причину його недуги. Лікарі виявили зміни в гіпофізі. Й хоча цей орган не більший за вишневу кісточку, Вернер міг розказати про нього напрочуд багато; для нього ця тема була невичерпною. Він сприймав її близько до серця ще й тому, що з цим було пов'язане його право на пенсію. У таких випадках розмова перетворюється на виступ перед уявним судом.

Аби трохи його відволікти, я запитав про наших давніх товаришів, але він не дуже підтримав цю розмову. Тільки коли я назвав ім'я Роббі, то побачив, що на нього він реагував ще досить чутливо.

— Він постійно на щось нарікав; такі педанти тільки псують усю поїздку. І ясно, чим це все кінчається — божевільнею.

Я вже також чув про це то в тому, то в тому варіанті. Роббі хотів мати рацію під час однієї з наших політичних метаморфоз — і він справді мав рацію. Йшлося про те, що він не бажав підіймати якийсь прапор чи, навпаки, не бажав його спускати — я вже й не пам'ятаю. Хай там як, але спершу його запроторили до в'язниці, а потім до психіатричної лікарні.

Витончене почуття справедливості в наш час є небезпечним дарунком хрещених батьків.

Пиво і вино І

73

Такі поїздки, як у Везерберґланд, припали на мої секундарні[134] гімназійні роки. У передвипускному та випускному класах я ходив до веслувального клубу. Цілком можливо, що романтика мандрівної компанії мене вже не так вабила, та й співу було трохи забагато, тим більше, що свій голос я поховав у хорі. Напевне, мої товариші по пансіону, кремезні веслувальники, просто мене «загітували». Їх було четверо. Мені було складно відкараскатися від них, і я бігав з ними, як п'яте колесо до воза. Старший, Довгий Гайні, був більше двох метрів заввишки; він загинув у Пікардії. Куля потрапила в голову; окопи споруджували не для велетнів.

До веслування, з яким була пов'язана доволі напружена муштра, я мав невеликий потяг; мій досвід обмежувався поїздками на каяках у притоках Везера та на Бадені біля човнярської станції, де я любив поплавати. Випивали тоді регулярно й методично; раз на тиждень ми ходили до кнайпи «Бременський ключ», доволі респектабельного закладу. Вп'ятьох виходили після вечері з Реденгофа — так звався наш пансіон. Більше чи менше повеселившись, близько одинадцятої ми поверталися назад. Пізніше нам не можна було показуватися на вулиці: це було б порушенням шкільного статуту.