Наближення. Наркотики і сп'яніння

Коли ми сонні попродирали очі, вже смеркало. Нам треба було відшукати собі якийсь нічліг. Загалом то було нескладно, достатньо лише запитати. І тоді перший стрічний селянин, як правило, служилий чоловік, охоче погоджувався та відчиняв для нас стодолу. Часто в сільській хаті ще були розваги, хліб та вудженина.

Коли ми добулися до якогось самотнього двору на узліссі, було вже темно. За парканом валував пес. Нам довелося довго гукати, аж поки брама прочинилася й вийшов селянин. Перемовини почалися невдало. Через собачий гавкіт Вернер говорив голосніше, ніж зазвичай, а коли селянин ніяк не міг второпати, що ми від нього хочемо, Вернер перейшов майже на крик. Селянин усе повторював: «Чого тобі треба?», і це запитання з кожним разом набувало загрозливішого тону. Його собака також ставав дедалі лютішим. Врешті він погукав сина чи наймита: «Гайнріху, ану вийди. І візьми із собою малого!» Пора було забиратися геть.

На узліссі ми зупинилися. Ми стояли колом; у місячному світлі я бачив обличчя над темним проваллям. Настрій був препаскудний. Наші інструменти та півнячі пір'їни виглядали лячно. Романтика зникла. Можливо, саме тому ми були ближче до реального становища мандрованих студентів минулого, адже з ними таке могло трапитися, що селянин виганяв їх із двору. До похмілля додалася криза лідерства, яка визрівала ще під час останньої екскурсії. Вернер не тямив себе зі злості:

— Лісовий дух! Чи хтось уже чув щось подібне? Так нам ще ніхто не відповідав.

Тут пробила година Роббі; нарешті він міг дати вихід своєму гніву, який уже давно накопичувався в ньому:

— Нічого дивного — адже так, як зараз, ти ще нікого не питав. До того ж від тебе тхнуло шнапсом — чоловік мав рацію. Він прийняв нас за волоцюг. Ми ще маємо подякувати, що неушкодженими забралися звідти.

Тут важко було заперечити — за винятком шнапсу, який Роббі приплів сюди, щоб підсилити враження від своїх слів. Вернер не став вимагати, щоб Роббі перепросив. Він просто сказав:

— Роббі, ти, як завжди, правий; я втяв дурницю. Тепер ти будеш провідником; я сам собі призначу покару і буду йти всю ніч.

І він зразу вирушив у дорогу. Ми чули, як у темряві він наспівує одну зі своїх пісень:

Бродячий сковорідник іде вже за поріг,
Як добре, мила пані, що я вам допоміг.

Та ніхто не хотів залишати його самого. Ми наздогнали його, оточили й виканючили в нього дозвіл піти разом із ним. Кожен хотів узяти в цьому участь. Навіть Роббі не міг відмежуватися.

Ніч була довгою; ми крокували через Бюкебурґ і Штадтгаґен до Вунсторфа. Це вже був справжній марш, ми добряче втомилися. У ранні ранкові години, коли вже почало сіріти, я спізнав візії, які можна назвати чарами виснаження: сновидіннями безкінечних доріг, сп'янінням нічної варти. На узбіччі більше не було вільшаника; нараз переді мною постало якесь передмістя в Дагомеї. Потім з'явилися дивовижно симетричні палаци. У вікнах світилося — лампіони, висячі ліхтарі, гірлянди, вервечки світла. Живоплоти й огорожі пасовищ втратили свою природу; шляхи почали обертатися на потоки, які кристалізуються. Щойно тут була вода з рибою та лілеями — а тепер дорога, якою їздять вози. Відчувалася якась небезпека, від якої аж перехоплювало подих.

А в проміжках щораз раптове прокидання, і натруджені ноги самі бредуть бруком. Так пташки прокидаються, сидячи на гілці. Але втому вже подолано, так ніби прорвало греблю, і з'явилися справжні сили.

70

Відплив вимагає більшого, ніж приплив. Про себе заявив світ, у якому слабкість вивільняє нечувані сили й змінює перспективу. Безперечно, це світ навпаки, але також і натяк на щось зовсім інакше. Це настрій переддвер'я — двозначний, туманний, а крізь щілини пробивається нове сяйво.

Думка заспокоює; небезпека завжди присутня. Коли на плотах у потерпілих від кораблетрощі тане остання надія, оповиті напівсутінками голоси й картини починають свою гру; вони вводять в оману спраглих, нібито морська вода добре смакує, а вмирущих — що в глибинах криється порятунок. Безперечно, це все віддзеркалення, але особливим чином це також і перед-дзеркалення: натяки на невичерпне багатство та водночас на щось важке, що дибиться й випинається — темна долина, прикордонний мур, Великий Бар'єрний риф.

Один охочий, який хотів продати еміру Мусі Латунне місто[131], плескав згори в долоні й вигукував: «Яке ти гарне!» А потім кинувся у провалля, і від його кісток і шкіри не лишилося й сліду. А емір Муса сказав: «Якщо такий розумний чинить подібне, то що робитиме божевільний?»

Так само й фата морґана має свою реальність. Омана полягає лише в тому, що її поміщають не там, де вона є. Її місце розташування визначено неправильно. Перевідна картинка сприймається за шедевр, який вона відображає.

Небезпека зростає з висотою, вона росте для відважних і для вірних. «Найвідважніші підіймаються до моєї пов'язки на чолі. Там вони починають бачити сни й падають додолу» — так каже сфінкс у «Спокусі святого Антонія».

71