Наближення. Наркотики і сп'яніння

До речі, він також був добрим шахістом. Я грав з ним неохоче, адже якщо йому вдавався нищівний хід, він не міг приховати свого задоволення, яке вже не мало нічого спільного із самою грою. З цієї причини його не любили як начальника. Його розпорядження виходили за рамки роботи або ж із ними було пов'язано щось таке, що навіть тоді, коли мало своє обґрунтування, викликало незгоду того, кого воно стосувалося. Навіть той, хто охоче виявляв послух, почувався ображеним. Я можу висловлювати тут своє судження, оскільки спостерігав за ним протягом різних фаз життя: від безробітного фланера та любителя насолод, потім — запопадливого помічника, який умів виявляти гнучкість, і до особи з більш-менш великими повноваженнями.

Помилкою було б виснувати зі сказаного, що Едмонд нагадував велосипедиста, який розганяється, рухаючись униз, і горбиться, підіймаючись вгору. Таке роблять лише дурні голови. Людина залишається тією самою, коли змінюється тиск, але вона помічає цю зміну й підлаштовується під неї. Саме в цьому й полягає особлива сарматська віртуозність. І в цьому пункті варто зауважити, що претензія Ніцше на те, що він походить від польських аристократів, набуває деякої правдоподібності.

95

Для мене прогулянки з Едмондом були цінними, оскільки він мав іншу систему мислення, на тлі якої власні проблеми вирізнялися різкіше. Ми повільно йшли навколо площі й завертали у підворітні. Якось на Ґренадірштрасе один тип вигукнув до нас: «Гей, задаваки!», хоча ми були доволі скромно вбрані. Зразу після цього з якогось шинку вийшов молодий хлопець — нафарбовані щоки, виголена потилиця, приталена куртка, напівчоботи зі вставками з білої шкіри-глясе. «Ось та елегантність, яку тут можна собі дозволити».

У той час Едмонд, якщо не ходив по своїх знайомих, збираючи новини, цілими днями спав і читав. З особливою пристрастю він заглиблювався в читання «Таємних історій та загадкових людей» Бюлау[188]; то був дванадцятитомний скарб для любителів комбінацій його штибу.

Я зустрів його біля телефонної будки, він дзвонив Едіт, аби довідатися, чи там усе спокійно. Він сказав їй, що до пізньої ночі працює в лабораторії. Їй не варто було знати, де він проводив першу половину вечора. У цих опівнічних прогулянках він поєднував приємне з корисним. Для нього вони мали значення ізоляційного шару. Едіт уже кілька разів щось винюхувала, як песик, який ставав неспокійним через чужий запах.

Настрій цих розмов був для мене більш звичний, ніж їхня тематика. Ми обговорювали характери або манери поведінки. Тоді я намагався розробити реєстр осіб до текстів Достоєвського — за принципом генеалогічного дерева чи, радше, молекул органічної хімії. Це мало допомогти в читанні великих романів, дія яких була знайома Едмонду до найменших деталей. У таких випадках людина входить у твір, як у позачасову дійсність. Іноді ми проводили менше часу на берлінському бруку, ніж на петербурзькому Сінному ринку або в задрипаному шинку, в якому коротав свою останню ніч Свидригайлов. А ще я пригадую, як одного разу ми обговорювали самогубство одного пілота, про яке писали газети. Той пілот розбив свій літак — він кинув його в піке, без огляду на пасажирів, яких перевозив. Я знав, що Едмонд мав іншу думку про нього, ніж я.

Отже, Александерплац править радше лаштунками, а життя тут було тільки супроводом, флюїдом. Цим я не хочу сказати, що та площа не впливала сама собою. Декомпозиція, яка відбувається в таких місцях, загрожує не лише порядку, але також вивільняє певні сили. Це місця низької резистентності до входження — і не лише для хвороб.

96

Але тут важко втриматися, щоб іще раз не згадати Свидригайлова. Подібно до того, як шкодують, що Шекспір не виводив частіше на сцену Фальстафа[189], так само шкода, що Достоєвський не розробив детальніше свого, можливо, найважливішого персонажа. Фальстаф і Свидригайлов подібні в тому, що перебувають на доволі комфортабельній відстані від оцінної шкали моралі, від тягаря якої вони позбулися коштом власної репутації. Те, що вони не страждають від втрати почуття честі, а навіть від цього виграють, дає можливість зробити висновок про автономну силу духу.

Отже, в одній розмові з Раскольніковим Свидригайлов говорить про з’яви: «Маю визнати, що привиди являються лише хворим. Але це ще не доводить, що їх ніхто інший, крім хворих, не може побачити — й тим паче, що вони не існують самі собою і для себе».

Безперечно, разом зі слабкістю зростає й чутливість. І це правильно насамперед тоді, коли наближається смерть. Коли хворий починає «бачити» свою смерть, кажуть, що смерть уже близько. Хвороби приносять із собою ще й те, що нормальні барви стають надто яскравими, а особливо червона. І це є не винятком, а передвісником,

Так само й зі сп'янінням. Страхи й веселощі є симптомами вивільнення, тісно пов'язаними з ним. Відомо, що сама близькість, товариство сп'янілих розхитує реальність. Це доводять великі святкування. Саме так площа Александерплац стимулювала розмови, ставала їхнім тлом.