Наближення. Наркотики і сп'яніння

А потім нічні екскурси: від херусків[336] через франків, саксів і швабів аж до сучасності, деталі селянських воєн, реформації, собору Святого Павла, вільгельмінізму[337] з усіма його «плюсами» й «мінусами» — все це ніби партія, яку знову розігруєш. Дріб'язковість застільних розмов: суперечки про гортань Фрідріха III між Берґманом і Маккензі[338]. Вільгельм II під час своєї першої середземноморської подорожі мав намір організувати зустріч із Лубе[339]. Але грати «Марсельєзу» на борту німецького військового корабля заради такого прийому «було проти принципів». Натомість він пристав би на військовий марш «Самбри і Мааса[340]». Баррес[341]: «Якщо хтось і оточив Німеччину, то це зробив сам кайзер». Те, що Баррес і Вільгельм були дуже подібні, стали помічати тільки останнім часом.

Що рухало селянами, візирами, королями й дамами? У Тевтобурзькому лісі ми були на боці Армінія, на річці Березіна — на боці маршала Нея[342]. Все це глибоко пронизує тканину кельто-германської моделі, підсиленої романськими нитками. Звідки з'являється сильне почуття впізнаваності при проникненні у етруські поховання, під час нічної прогулянки валами кельтського Гойнебурґа[343]? Рідко народ є видимим під щораз товщою тканиною партій, інтересів, технічних репрезентацій.

Я ставлю собі наступне запитання: чи має з цим бути пов'язана така сильна пристрасть, яка проявляється переважно у вигляді болю? Принаймні все ефемерне варто було б відкинути. Розум запитує: чому від зникнення з наших теренів лелек я страждаю більше, ніж від зникнення динозаврів, які означають перехід зовсім інших масштабів? Чому мені важче прийняти долю бісмаркської держави, ніж занепад династії Штауфів чи поділ спадщини Каролінгів, адже ці останні події були значно згубнішими? Розум відповідає, що близькість у часі та вплетення власного життя зміщує виміри на кшталт оптичного обману, і радить: необхідно скоригувати спотворення через духовну відстань, наприклад через філософське або мистецьке подолання. Але таким способом годі подолати навіть власний зубний біль. Ми маємо сплатити часу належну данину. До речі, серед нас досі живуть деякі особи, які безпосередньо й невиліковно страждають від убивства Конрадіна[344].

Годі щось здобути від дискусій, коли в одного співрозмовника болять зуби, а інший має штучну щелепу. Несподівано з'являється третій і починає все з чистого аркуша.

168

Але й в особистому житті справи йшли кепсько. Прострелена легеня спричиняла слабість, яка почергово стала проявлятися в цілій низці органів; я мав із цим справу ще на Сицилії 1929 року.

Також помітним було затягування пасків у економічному плані; й хоча грошей стало не менше, а більше, але таке становище лякало ще дужче. Спершу батькові все це стало діяти на нерви; у фінансових справах він був доволі проникливим. Те, що ми не зможемо протриматися на селі, він побачив раніше за нас, а ми трималися за місце й будинок. Батько не був створений для душевних зізнань, це суперечило його пуританському вихованню; температура не повинна була занадто зростати. Тут радше дозволявся цинізм. Якось уранці він прийшов на сніданок, перебуваючи, як завжди, у доброму гуморі й розмахуючи новенькими банкнотами номіналом п'ятдесят марок.

— Зараз гарний час накласти на себе руки — в некрологах напишуть: «Йому не пощастило пережити свою батьківщину».

Але доброго обмінного курсу годі було знайти. У таких ситуаціях, як під час пожежі в театрі, треба збагнути, в чому річ, перш ніж почнеться тиснява.

Після наполеонівських воєн також треба було жити економно, але певні речі залишалися стабільнішими, оскільки народна власність ще переважно складалася із земельних наділів та врожаю. А головне, заняття ще не були такими абстрактними. Інфляція траплялася, але не могла спричинити таких збитків, як зараз. Тоді, як і тепер, знищувалися насамперед малі статки, які накопичувалися протягом трьох-чотирьох поколінь. Через своє поширення вони значно важливіші, ніж великі, які радше сприяють нівеляції та приносять біду, навіть якщо з них і формується певна універсальність.

З бібліотекою, музичною кімнатою, подорожами до Італії, садком перед ворітьми, домашнім лікарем, домашнім учителем для більшості було покінчено. Родини завжди підтримували того чи того родича, що займався безхлібними видами мистецтва. То були скромні залишки патриціату, які у сприятливих місцях, як за часів Еразма у Базелі, ще довго залишалися в силі.

169

Зміни мого статусу, що вже вимальовувалися, мене не надто хвилювали; після вогню [війни] вони майже не мали ваги й передавалися скорше через неспокій батька, який блукав по будинку як людина, що вже не почувалася вдома та розмірковувала про нові форми існування, подібно до шовковичного хробака, який починає прясти. Синам стає незатишно, коли в батька справи більше не ладяться.