Ось тоді я й запізнався з опієм. Знайомство тривало декілька місяців — хай там як, а воно провело мене через похмуру зиму. Вплив із духовного погляду був благотворним, натомість із фізичного — шкідливим. Насамперед я втратив апетит. Такою є дія майже всіх наркотиків, Мефістофель годує тебе «незмішаною стравою[345]
» — все це реальна порада, не пов'язана з потойбічним світом.Я знову пізнаю настрій тих ночей, коли, як то трапляється раз на кілька років і переважно цілком випадково, ковтаю ліки, що містять опіати. Так у Бенікасимі іспанський аптекар дав мені засіб від кашлю, яким вдалося вилікувати цілу родину.
Оте впізнання є специфічним, його годі досягти жодним іншим способом — це приблизно так, ніби у великому домі всесвіту існувала б кімната, яку можна було відчинити лише одним спеціально підігнаним ключем. Якщо звернутися до мови хімії, магії чи навіть еротики, то тут ідеться про формулу, яка може відкрити замок із секретом, «Сезам, відчинися». Дві рідини зливаються воєдино, мозкова рідина та сік макової голівки.
Настрій з'явився знову, тобто вдале просочення, акт проникнення, але не до кімнати з її картинами й меблями, а до нового простору. І це завжди залишалося моїм центральним питанням — питання про існування Нового Світу, не залежного від Колумбових подорожей і пригод. Те підтвердження про Новий світ, яке прийшло до Колумба з якогось вищого рівня. Ідеалізм залишив це питання у підвішеному стані, можливо, матеріалізм дасть на нього відповідь.
Хай там як, але в мене зостався спогад про сильне наближення, здобуте духом завдяки таким подорожам, спогад про відблиск позачасової певності та пов'язаного з нею ейфоричного почуття, «basse-pègre» — якщо й не в трансцендентному, то принаймні в транспарентному світлі, що пробивалося крізь похмурі шибки.
Такий досвід ніби протоптує стежку, яка залишається шляхом до вільних, легких прогулянок. Усе це може мати навіть фізичний вплив. У легіоні Шарль належав до «стариків»; він відслужив уже п'ять років у Індокитаї, країні, повернення до якої прагнув до кінця свого життя. Я був рекрутом, «новачком», і коли ми прибули до тої діри, зі мною поводилися інакше. Зранку мене викликали для вправ на плацу, аби не гаяти часу на підготовку, тоді як він, разом з іншими штрафниками, протягом дня перебував у тюремному дворі. Темп був доволі швидкий, військовий ранець обтяжували два мішки з піском. Це служило почасти для покарання, а почасти для збереження здатності до великих маршів. Коли одного разу ми зібралися біля
— Знаєш, я згадую ночі в Індокитаї — знову зринають картини, і час проминає ще до того, як я щось помічаю.
Тоді, покуривши опію, що мало відбуватися поза постом, він повільно ходив уперед і назад, аж поки сурма не гукала до служби. Стежка заросла бамбуком, вона була небезпечною, але під час нічних прогулянок небезпека туди не сягала.
Я згадую про це як про приклад того, що можна подолати не лише небезпеку, але й зусилля навіть у своїх найтяжчих формах. Дух вимикає біль, знищує його. Факіри засвідчують це приземленим способом.
Не варто дивуватися, що першого ж вечора у тому форті, де буквально кишіло різними втікачами та невдахами будь-якого ґатунку, дезертирами, авантюристами, злочинцями, педерастами, я зустрів Шарля Бенуа[347]
. Існують спорідненості, що діють якимось незбагненним магнетичним способом. Ми загубилися, як голка в сіні — але в тому сіні ховається ще одна голка, і так нас притягує один до одного; тут немає жодної випадковості, це закономірність. Доля всесвіту — це не смерть в ентропії, а ущільнення — ущільнення також і через симпатичні[348] зв'язки.Проте мені здається дивним, що майже чотири десятиліття по тому, 1950 року я знову зустрів Шарля. За цей час відбулися дві світові війни й ще багато чого іншого; він пройшов через бої, втечі, воєнні трибунали, полон. У 1921 році йому вдалося перетнути іспанський кордон після того, як він увігнав багнет у черево верхового верблюда місцевого поліцейського. В часи третього райху він мав регулярно відмічатися в поліції: старі легіонери викликали підозру. Наразі, як і більшість швабів, він був зайнятий будівництвом своєї «хатинки». Очевидно, йому судилося життя
Я знову запитав його, чи то не надто тяжка робота. А він знову відповів, що вона йому не шкодить. Спершу йому був неприємний запах, але потім: «Хе-хе, знаєш що, я не чую його. Тільки коли йде дощ, тоді ще відчуваю».
Збігло ще п'ятнадцять років, аж поки він вийшов на заслужений відпочинок; він став парковим охоронцем. Я вже готувався до його вісімдесятиріччя, яке хотіла урочисто відзначити й місцева громада, аж ось у травні 1968 року прийшла звістка про його смерть.