Наближення. Наркотики і сп'яніння

Коли ми кажемо: «Він є відсутнім», то це може означати стан, під час якого «він» є водночас і присутнім; тобто виражається радше дія, ніж стан. Присутній (an-wesend) та від-сутній (ab-wesend) є відгалуженнями сутності. Сутність має в собі певну часову силу, а буття — силу позачасову. Коли ми говоримо про якусь рослину, тварину, людину, державу як про «сутність» (Wesen), то включаємо сюди й поняття «того, що розсутнюється», «того, що розкладається» (Verwesendes).

Світло відсутнє в тіні, слово — в мовчанні, чоловік — у жінці. Проте відсутнє межує із сутністю й таким чином воно є «при-сутнім». Якщо воно відділяється від сутності, тоді загрожує катастрофа «людини, яка втратила свою тінь».

Слово «Wesen» («сутність») має прадавню спорідненість з іменем Вести, богині батьківщини. Коли господар, який був відсутній («abwesend»), знову ступив на свої землі («Anwesen»), тоді все звершилося.

179

Не лише розуміння, але й упізнання окрилило де Квінсі в написанні свого гімну опію, принаймні в такому місці, як ось це:

«У серці пітьми з фантастичних образів, що виникають у людському мозку, ти зводиш міста і храми, з якими не зрівняється мистецтво Фідія і Праксітеля, велич Вавилона і Гекатомпіла, а з безладдя сновидь викликаєш на сонячне світло обличчя давно похованих красунь і благословенних родичів, очищених від безчестя могили. Лиш ти даєш людині ці дари і володієш ключами від Раю, о справедливий, витончений і могутній опію[354]!»

За ним безпосередньо слідує «Перехід до страждань від опіуму». І невипадково, що головну роль в цьому жаху відіграє почуття бути зачиненим, ув'язненим. «Уявні в'язниці» Піранезі[355], які де Квінсі колись розглядав разом із Колріджем, мають потужний вплив на його візії. Хоча всі ці напхані різними механізмами каземати, з яких спіралеподібні сходи ведуть безкінечно вгору чи вниз, виглядають бароковою моделлю лабіринту. Такі твори передбачають геометричне захоплення, занурення в глибші пласти світу чисел, яке змушує форми застигати. Від самого початку цей прийом повертається у мистецтво знову і знову — спершу око змушене бачити м'які вигини річки, як меандри, а лінійний твір обертається щораз по-новому. Хтось безіменний упізнав за географічною випадковістю геометричну необхідність. І все це зберігається протягом тисячоліть. І ось звивистий слід стародавньої змії впізнано. Примусу зазнає не лише митець; він переносить його на глядача, так ніби промовляє чарівну формулу. Серед сучасників тут варто насамперед згадати Мауріца Корнеліса Ешера (1898–1972), майстра фантастичних перспектив, які своєю об'єктивною гостротою заразом дивують та спантеличують. Рідкісний гість у нашому світі — художник, який водночас може бачити та розуміється на своєму ремеслі. Сам він, очевидно, все це усвідомлює: «(…) мої численні сюжети з'являються в мене об'єктивно й безособово, проте у своїх сучасників я ще ніколи не зустрічав подібного до мого захоплення речами, що нас оточують» (1960).

180

Ще лячнішим за ув’язнення в казематі для автора «Сповіді» бути замурованим усередині піраміди, в якій закам'янів невблаганний та неминучий тріумф часу. Там чигають ящірки з гострими зубами, як вічні охоронці, а особливо жахний крокодил. І він там завжди; його раптова поява, його подоба, що стала видимою, нагадує про повідомлення мандрівників, які нібито бачили, як той крокодил пробивався нагору крізь засохлий нільський намул.

Насичений опис цієї жахливої з'яви у знаменитих пасажах «Сповіді» захоплював цілі покоління читачів. Він досі звучить як меандровий виливок: «Я зненацька наштовхувався на Ісіду та Осіріса; вони казали, що мій вчинок змусив здригнутися ібіса й крокодила. Упродовж тисяч років я був похований у кам'яних могилах разом із муміями та сфінксами, у вузьких залах у серці вічних пірамід. Збитий з пантелику і вкритий огидним слизом, я лежав серед очерету та нільського мулу. Крокодил обдаровував мене отруйними поцілунками. Ця клята тварюка завдавала мені більших мук, ніж усе решта. Я був примушений жити разом з тим крокодилом, і (як майже повсюдно траплялося в моїх снах) це тривало століттями. Іноді мені вдавалося втекти, і тоді я опинявся в китайських будинках з бамбуковими столами і лавками. Нараз ніжки цих столів і лавок оживали. Мерзенна крокодиляча голова зі зловісними очима позирала на мене, розмножившись у тисячі подоб, а я, охоплений відразою й заціпенінням, заклякав на місці[356]».

181

Ці картини підводять до автоматизму руху та заціпеніння, яким позначений опійний сон. І хоча відбувається щось нескінченне, у всьому цьому немає просування в часі. Поступово сновидець починає це відчувати, що збурює самі основи його сприйняття, так ніби щось гальмує його у леті зі швидкістю світла. Млинове жорно, з якого скрапують образи, не рухається в часі.