Наближення. Наркотики і сп'яніння

У ті роки палеонтологія ще майже не народилася, бо інакше де Квінсі у з'яві жахливої ящірки помітив би динозавра — як праящірку, що мільйони років була скована у вапні й шифері й вивільнилася аж тепер. Такі прискорення створюють надзвичайну віддачу. Все це відчувала й Аннетте фон Дросте-Гюльзгоф, адже, як надсензитивна, вона не потребувала для цього жодного опію. Так, у «Мергельному родовищі» вона пише:

Тут слід медуз на шиферній плиті,
Колись закинуло їх хвилями прибою,
Тепер вони лежать на самоті,
Й гірські породи їх затисли між собою.
З часів прадавніх залишився лиш пісок,
Я — петрифакт із викопних кісток.

(…)

Та іншим шляхом сни мої пішли,

Як мумію в піску вони мене знайшли,
Все стало сірим пилом, без людей,
А поряд — незамінний скарабей.

Де Квінсі (1785–1859) народився раніше знаменитої вестфалійки (1797–1848), але пережив її. Проте «Мергельне родовище» було написане на двадцять років пізніше, ніж «Сповідь», і в цей час палеонтологія вже позбулася своїх дитячих хвороб. Якщо я повторюю, що, серед іншого, динозаври принаймні частково завдячують де Квінсі своїм воскресінням, то це сказано не просто між іншим.

182

Знання — то більше, ніж наука. Знання через дисципліни набуває своєї форми. Повернімося знову до теми присутності й відсутності. Коли молоток геолога вивільняє з шиферу іхтіозавра, то стає присутньою тварина, або її мумія, або принаймні її відбиток. Ця присутність завжди була можливою, навіть у часи Шойхцера[357], коли такі знахідки трактували як релікти часів великого потопу.

Аж тут з'являється те нове, що передує науці й навіть самому знанню: видимий ерос, який знищує час тим, що пронизує його. Він прикликає до присутнього відсутнє. Ця відсутність, хай скільки вона тривала, не виникла завдяки часу. Час — це не більше ніж форма відсутності.

Спогад про цю істоту був стертий на мільйони років. Ерос спричинив воскресіння істоти — або принаймні її найважливішої, її платонічної частини. Якби незалежно від цього процесу був би знайдений живий динозавр, наприклад у тропічному пралісі або на Марсі, тоді порівняно з духовним відродженням це був би простий курйоз.

Отже, часткове воскресіння є своєрідним прикликанням на великій арені уяви. І все ж таки це лише швидкоплинний відбиток, подоба містерії. Лише наближення.

183

Відбитком, подобою є також і піраміди, всередині яких де Квінсі у вигляді мумії потерпав від мук часу без сподівання на порятунок. Саме там все було у затінку царства, де дух найбільше переймається проблемою воскресіння.

Глибоко занурений у сон, мертвий очікує протягом тисячоліть доповнення через відсутність. Це доповнення має принести не лише нове, але також і вище життя, адже саме це передчуває живий, хоча тільки побіжно й метафорично. Так само щось подібне відбувається в обіймах, а також у молитві.

Проблема іншої сторони супроводжує нас із самого початку. Тут не йдеться про монополію священників та їхнього знання; все це було до них і буде після них. Матеріалізм знайде тут своє рішення; на противагу йому, подібно до оздоблення царських гробниць, технічне устаткування залишиться в передпокоях.

І навіть сьогодні, коли окрема людина замислюється всередині своєї власної піраміди, тоді вона думає не про мотори, космічні польоти чи атомну бомбу. Над нею тяжітиме проблема, яку годі розв'язати вже протягом мільярдів років, адже вона відсилає до зачаття й першооснови.

Лікарі, які є свідками численних смертей, небагато знають про смерть.

184

Де Квінсі, так само як і Дросте, напевне, мав у своїх жилах кельтську кров. Для них обох проміжний час, тобто час між присутністю та відсутністю, був переважно болючим — тут у Дросте відігравали певну роль християнські, а в де Квінсі — класичні елементи. У чистилищі, як і в Аїді, панує невизначений час. Для Новаліса проміжний час є короткою мандрівкою, за якою слідує продовження:

Я вже по той бік,
де усі гризоти
обернуться на шип
П'янкої насолоди.

Від мисливця, якому клали в могилу лук і стріли, напевне, очікували, що він приємно проводитиме час. Єгипетські погребальні камери були розкішно опоряджені, так само й германські човни мерців. Надзвичайно веселими були бенкети та любовні ігрища мешканців підземного царства, що збереглися на фресках в Тарквінії. Вони досі випромінюють життєву силу. Етруски, так само як лідійці й кельти, жили своїми казками. Спалення мертвих у минулому і зараз розглядається як швидкий перехід. «Вогненними руками до неба підносять[358]». Порівняно з цим шлях через чистилище надто болісний і тривалий.

185