Наближення. Наркотики і сп'яніння

Здається, що порівняно з природознавчою методикою тут бракує інструментарію. Потріскування може з'явитися від того, що балка починає просідати. Потріскування може бути провісником пожежі; все це залишається в рамках можливого. А ще потріскування бікфордового шнура може передувати вибуху. Це також залишається в системі. Лячним стає потріскування, яке відкриває щось більше, ніж зміну внаслідок віку чи вогню. Тут зривається завіса, що приховувала яскраве полум'я. Тут уже не йдеться про конкретні речі, також не йдеться про голу екзистенцію. Під загрозою опиняється саме буття, яке охоплює життя і смерть. Зорі холонуть; загроза вселенського страху серед космічної пустки.

203

26 вересня 1783 року в містечку Женнвільє під Парижем давали «Весілля Фіґаро». Це була приватна вистава з трьома сотнями осіб, цвітом Давнього порядку[407], які, за словами Сент-Бева, зібралися, «аби влаштувати аплодисменти, які їх знищать».

Загальне збудження важко було переоцінити; Бомарше бігав як божевільний, і коли почали нарікати на задуху, взявся бити вікна своїм ціпком, не чекаючи, поки їх відчинять. 27 квітня 1784 року, після зняття заборони, вибухнула бомба; виставу поставили у Парижі. Не всі відгукнулися на це схвально. Ла Арп[408], який пізніше захоплено приєднався до революції, аж поки Робесп'єр наказав його ув'язнити, виступив з критикою: «Легко можна зрозуміти задоволення й радість публіки, що захоплено розважається на кошт владної верхівки, яка сама дала дозвіл на те, щоб із неї кпинили на сцені».

Пізніше Наполеон сказав про «Фіґаро», що то була революція, «яка вже перебувала на марші».

Ми маємо тут зразок театрального скандалу. Жанр походить із раніших часів. Зображується модель суспільства. Воно має побачити себе в дзеркалі. Такими є скорше «Птахи» Арістофана, які в легкому оперенні займаються своїми справами, ніж півень Сократа[409]. Їхній голос звучить довше. «Різкий бич кпинів» притягальний лише на мить. Згодом дотепи, що запалювали, ніби феєрверк, притуплюються. У людей виникає питання, звідки бралася та сила, що здатна збити з ніг. У повітрі витав запах рушничного пороху. Достатньо було показати пальця, щоб було кумедно. Врешті, сміх уже не потребував жодного приводу. Він переходив у сп'яніння, ставав заразним, як танець Святого Вітта. Сардонічним сміхом давні лікарі називали «сміх, в основі якого немає відповідного настрою». І це правильно; настрій може бути навіть протилежним. Щось тривожне заявляє про себе. Недоречні веселощі, не помічені женихами на бенкеті, передують побоїщу в залі Одіссея. Ними пронизані XX і XXI пісні. Великий мандрівець ухиляється від кістки, яку кинув йому в голову один із застільників:

…а той, відхиливши голову спритно, уникнув удару і лиш усміхнувся
В серці глузливо. Нога ж та улучила в мур непохитний[410]

.

А потім, коли лук безтурботно напинається, як лютня:

Зразу ж тоді й тятиви правицею злегка торкнувся —
Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний.
Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя
Зблідли. Сам Зевс громозвучну тут виявив з неба ознаку[411]

.

Гомера вже майже ніхто не читає, годі й говорити, що його ще хтось розуміє. А проте існують винятки — мені хотілося б вірити, що Маркс[412] і Бекманн[413] серйозно ним займалися. Хай там як, але в цю закам'янілу під дією філологів гору достатньо тільки простукати, й найчистіша вода битиме з неї джерелом.

Сміх, як і світло, має свої тіньові сторони, безкарно ніхто не сміється. Знову й знову історія підтверджує застереження Еклезіаста: «…Не будь несправедливим занадто, і немудрим не будь: пощо маєш померти в нечасі своїм[414]?» Шамфор[415] служить тут прикладом, та й Бомарше не вийшов сухим із води. Той, хто сміється, і той, над ким сміються, подібні між собою, вони доповнюють одне одного, перебуваючи у квазіеротичних відносинах, які сплітають їх в одне ціле. Коли помирає монарх, то це є нещастям навіть для тих, які сміялися його коштом. Усе це стає видимим лише з певної відстані: коли в поле зору потрапляє епоха як така. Аби щось здалося кумедним, потрібне співвідношення. Невипадково, що з усіх тварин саме мавпа здається людині особливо кумедною.

Під час таких спостережень добре відштовхуватися від самого сміху, а не від сміховинного. Мавпа, відділена від людини, яка її висміює, ґратами клітки, сама по собі не смішна. Сміх, яким займалися кмітливі уми, має зв'язок з виокремленням. Він підносить предмети, як хвиля підносить човни й кораблі, часто тільки ледь їх торкаючись. Як хвиля під час шторму, так і сміх може посилитися до стану сп'яніння. Тоді вже задоволення зникає. Кораблі тонуть, предмет руйнується. Пекар і пекарка повертаються з пекарчуком із Варенн[416].

204