Напередодні Армагедону

— Так, бароне, — підтримав я дружину, пригадавши, що в Кер-Маґні вона, крім усього іншого, вивчала основи маґічної медицини. — У Йожефа є шанс, не можна його втрачати.

— Ну, не знаю, — з сумнівом протягнув Штепан. — Наші знахарі й відуни за такі рани не беруться.

— Ми не знахарі, — рішуче заперечила Інна. — І не відуни. Ми чаклуни — хоч і початківці.

— В будь-якому разі, — промовив я, — ваш брат не страждатиме. Це ми вам гарантуємо.

— Гаразд, — зітхнув Штепан. — Починайте. А я молитиму Бога, щоб він допоміг вам здійснити це диво. — І після короткої паузи додав: — Якщо Йожеф виживе, я буду вашим вічним боржником. Він мій єдиний брат.

Барон відійшов від нас, стромив у землю меча, став перед ним навколішки і ревно зашепотів молитву. Невдовзі до нього приєдналися й інші загоряни.

„Отже, Інно, — звернувся я до неї подумки, щоб Штепан та його люди не чули нашої розмови. — Що ти пропонуєш?“

„Передусім, — сказала вона, — треба провести загальну анестезію, вповільнити пульс та дихання, понизити тиск, аби запобігти подальшій втраті крові… Проте належить діяти вкрай обережно, в жодному разі не можна допустити кисневого голодування клітин мозку. Ми продезинфікуємо рану ззовні і зсередини, потім ти повільно руйнуватимеш стрілу, а я тим часом буду зрощувати розірвані тканини й судини…“

„А як же капіляри? Їх там тисячі, десятки тисяч“.

„Доведеться просто закупорити їх, — відповіла Інна. — Та це не біда. За рахунок природної регенерації тканин „пробка“ з часом розсмокчеться, і нормальний кровообіг в ушкодженій ділянці відновиться“.

„Гаразд. Починаємо?“

„Починаємо“.

І ми взялися до справи. На практиці все пройшло не так просто, як виглядало в теорії. Тканини були сильно пошкоджені, а кров з розірваних капілярів буквально заливала легені, і нам довелося очищати їх, штучно підтримуючи дихання юнака. Та, зрештою, все скінчилось добре. Стрілу вийняли, кровотеча припинилася, легені й серце працювали нормально. Інна поступово підвищила тиск майже до норми і прискорила пульс. Рана не кровоточила, Йожеф дихав глибоко й рівно, на його раніш блідому обличчі проступив слабкий рум’янець. Інна підвелася й підійшла до Штепана.

— Господь почув ваші молитви, бароне, — втомлено промовила вона. — Ваш брат житиме і за кілька днів одужає. Але йому потрібен спокій і ретельний догляд. Він дуже заслаб.

Не тямлячи себе з радості, Штепан кинувся до брата. Та Інна його зупинила:

— Зараз Йожеф спить і, швидше за все, до завтра не прокинеться. Він втратив надто багато крові.

Переконавшись, що брат живий, а стріли в його грудях уже немає, Штепан став палко дякувати нам і запевняти, що відтепер він наш боржник на все життя. Проте я рішуче обірвав його:

— Дозвольте не погодитися, пане Сіміч. Адже це ми втягли вас у неприємності, через нас мало не загинув ваш брат; якби ми не їхали з вами, цієї сутички не було б. І коли мова зайшла про вдячність, то мушу нагадати, що ви врятували нас першим, відчувши небезпеку. А ми лише повернули невелику частку боргу.

Штепан знизав плечима, знову схилився над Йожефом і прислухався до його рівного дихання.

— Боюсь, нам не можна довго тут затримуватись, — озвалася Інна. — Я більше ніж певна, що той чаклун, хай хто б він був, не збирається визнавати своєї поразки. Ми мусимо їхати далі. Вашому брату, бароне, потрібен спокій і догляд — але не посеред лісу, де за кожним деревом на нас чигає небезпека.

— Авжеж, мадам, ви маєте рацію, — погодився з нею Штепан і ненадовго поринув у роздуми. — Але де ж ми зупинимося на ніч? Хасседот відпадає, до нього ще далеко, а Йожеф навряд чи витримає такий тривалий перехід.

Інна ствердно кивнула:

— Про це й мови бути не може. Стан вашого брата не критичний, та все ж краще не піддавати його організм надмірним навантаженням. Як лікар Йожефа, я приписую йому постільний режим у найближчому до нас людському помешканні.

Штепан знову замислився.

„Ну от, — подумки промовив я. — Бачиш! Я мав рацію. Нам таки доведеться познайомитися з Ґареном де Бресі“.

„Здається, так, — відповіла Інна. — Гадаєш, Штепан запропонує нам їхати до герцоґа?“

„Певен“.

І я не помилився.

Розділ 7 Прокляття родини де Бресі

За півгодини ми знову вирушили в дорогу, однак тепер кінцевою метою нашого денного переходу був не Хасседот, а Шато-Бокер, родовий замок герцоґів Бокерських. Кінь Йожефа тягнув обгорілу підводу, де на м’якій трав’яній підстилці лежав його поранений господар. Підводою правив хлопець на ім’я Мілош — той самий, якому стріла пробила плече. Ще один загорянин, Борислав, який втратив у сутичці коня і звихнув при падінні ногу, напівлежав на підводі поруч з Йожефом і наглядав за ним. Штепан їхав попереду на коні Мілоша.

За кілька миль від місця сутички ми побачили, що назустріч нам прямує кінний загін із трьох, а то й чотирьох десятків осіб. Його очолював високий на зріст вершник без лат, одягнений в усе чорне. Кроків за сотню від нас він наказав своїм підлеглим зупинитися і далі поїхав сам.