Напередодні Армагедону

— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?

У відповідь — мертва тиша.

— Та ну вас! Думайте що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.

— До речі, — обізвався я. — А як звуть твою подругу?

Кіт з хвильку роздумував.

— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтеліґентна й тямуща кицька. — І він лагідно замуркотів до неї.

— Лаура — красиве ім’я, — схвально промовив я. — У тебе гарний смак, друже.

Тролейбус під’їхав до наступної зупинки. Як тільки двері відчинилися, присутні у салоні хором закричали:

— Кіт розмовляє! Тут кіт розмовляє!

Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не захотіли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на екскурсію містом. Те саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:

— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!…

І ті нечисленні новачки, які не злякалися попередження „Кіт розмовляє!“, зрештою таки змінювали своє рішення, бо подорожувати в товаристві божевільних пасажирів — іще так-сяк, а як і водій не сповна розуму, то це вже занадто.

Невдовзі до нас наблизилися двоє відчайдухів і заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм грець! — мені зараз дуже хотілося чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле мислення. Вони радше з глузду з’їдуть, аніж повірять у те, що звичайний кіт… ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірше за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.

Таким-от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов проспектом Науки, зацьковано озирнувся, узяв мікрофон і з надією нагадав:

— Наступна зупинка „Автовокзал“.

На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.

— Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.

Кіт подивився у вікно.

— А по-моєму, ми ще не приїхали.

— Певно, що ні, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.

— Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд… Це неподобство! Я поскаржуся в суд!

Зачувши слово „суд“, водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:

— Вагон прямує на Русанівку.

— Бажано без зупинок, — сказав кіт.

— З технічних причин зупинок не буде, — додав водій у мікрофон.

В салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:

— Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?

Невдоволені принишкли.

— Отак краще. А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.

Скорившись долі, я сів.

— Поїхали, шефе, — хазяйським тоном розпорядився Леопольд. — Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходу!

І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й помчав уперед з шаленою швидкістю.

— Агов! — вигукнув я. — Обережніше!

— Не бійся, хлопче, все під контролем, — упевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.

А втім, наші побоювання були марними. Водій виявився справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт — талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі „Париж — Дакар“ до гонок „Формули-1“.

За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.

На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно утримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з’ясувати не вдалося: коли тролейбус зупинився на перехресті Русанівської Набережної і бульвару Гоголя, — вона відразу зникла.

Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.

— Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.

Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я разом із Леопольдом і Лаурою вийшов услід за водієм через передні двері.

Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й не шлося — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.

— Ну й чортівня! — вражено прошепотів я.

Водій опустився на тротуар і гірко заридав.

— Бідолашні діти, — почулось крізь сльози.