НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Занепокоївся і Сталін і писав ще в квітні 1926 року листа до Каґановіча, що Хвильовий відступає від марксистського інтернаціоналізму, коли вимагає негайно дерусифікувати пролетаріят України і закликає тікати „яко мога швидше” від російської літератури та її стилю, уважаючи, що ідеї пролетаріяту відомі і без московського мистецтва; що Хвильовий захоплюється „якоюсь ролею месіянства української молодої інтеліґенції” і хоче відривати культуру від політики. Коли комуністи пишуть „в нашій радянській пресі словами тов. Хвильового”, то це осмілює „інших українських інтеліґентів з не-комуністичного табору”. Ліквідувати його Сталін ще не відважувався, щоб не відштовхнути молодої української інтеліґенції. Зрештою і сам ще не засів міцно на диктаторському стільці після Леніна, що помер 21.1.1924 року. В 1928 році Сталін дав йому дозвіл виїхати за кордон, але Хвильовий і не думав рятувати себе втечею. Він повернувся назад, завзято висловлював свої сумніви, і під час голоду дня 13 травня 1933 року застрелив себе на 40-му році життя. Що це був постріл, спрямований у віру в російський комунізм, видно з таких гнівних висловів Хвильового: „Москва центр всеросійського міщанства, збирательниця землі руської, продовжувачка царської імперіялістичної політики”. Або:

„З'їли, сукини сини, революцію!” („На глухім шляху”), або: „А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?” („Синій Листопад”). „Не маса, що не оформлена ідеологічно, буде задавати ідеологічний тон культурному ренесансові, а інтеліґенція тієї маси ...” Всупереч марксистській теорії, стверджує в „Вальдшнепах”: „Очевидно, історію робить не тільки економіка, а й живі люди”. А ці живі большевицькі люди наробили в роках страшного голоду, таке, що: „навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться”. І врешті: „Бо справді, хто сказав, що Маркс є вічний прапор революції? Сьогодні він веде вже до найбільшої реакції...” („Вальдшнепи” II).^[69] Устами Аглаї в тій повісті каже: „Справа в тому, що український націоналізм не дає і не дасть спокою твоєму російському мрякобєсію. Справа в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на історичну арену молодий проґресивний фактор!”

Ю. Дивнич підносить у заслугу Хвильовому, що він відважно висловив думку, що: „на зміну світового мільярдера соціялізм і комунізм приводять на трон світової імперії світового чиновника – найменш шляхетного, найбільш бездушного і жорстокого типу володаря”.^[70]

Ю. Лавриненко так характеризує політичні позиції Хвильового: „Хвильовий заатакував малоросійський комплекс внутрішнього рабства, викрив імперсько-реставраторську шовіністичну політику Москви, проголосив кінець геґемонії на Україні російської літератури ... кинув клич тісного зв'язку з віковою культурою Заходу, намітив шлях літератури клярнетизму („романтика вітаїзму”) та протиставив месіянізмові Москви ідею „Азіятського ренесансу” – як весни народів Евразії, що стали на чергу свого відродження й усамостійнення”.^[71]

Хвильовий засіяв сумніви в партійну догматику. Він руба поставив питання: „Чи є Україна колонією чи ні?”

Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактичним, якщо не де юре, станом, декретованим геґемоном – російським конкурентом. Ми мусимо негайно стати по боці активного молодого українського суспільства, яке представляє не лише селянина, але й робітника і тим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю будувати на Україні російську культуру” („Україна чи Малоросія”). Це поривало, осмілювало й заохочувало українців комуністів і противників большевизму завзято активізуватися, щоб виграти історичний бій за культурне унезалежнення України.

Для Баліцького й підлеглого йому апарату ҐПУ ширення думки, що насаджування російської культури на Україні є ідеєю контрреволюційною, вистачало, щоб і українських комуністичних письменників і їхніх читачів розцінити нарівні з несоціялістичною інтеліґенцією як „українських націоналістів” і вчинити всім без розбору однаковий погром.

Волобуєвщина

Гасло економічно усамостійнити Україну від Москви підніс Михайло Волобуєв, науковий працівник комуністичного Науково-дослідчого інституту ВУАМЛУН в Харкові й економічно доповнив та підкріпив політичну систему шумськізму і культурну концепцію хвильовізму.

Михайло Волобуєв помістив у 1928 році в „Більшовику України” ч. 2 і 3 дві статті п. з. „До проблеми української економіки”, в яких він звів в одну систему економічне обґрунтування, що в економіці СССР Україна знаходиться в становищі колонії. Свої твердження обґрунтував він циферними даними, що їх оголосив економіст Віктор Доброгаєв в „Хозяйстве Украины”, і тезами М. Слабченка, О. Оглобліна та Г. Гринька. Це було доповнення поглядів Шумського і Хвильового про необхідність усамостійнення комуністичної України економічними доказами з позицій національної економіки.^[72]