НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

Наприклад, голова Спілки Української Молоді Микола Павлушков заявив у своїх зізнаннях перед судом: „Справа в тому, що СУМ у цілому стояла за демократичну республіку, з застереженням, що на перший час після повалення радвлади Україна має відбути етап режиму твердої диктатури”.^[83] А підсудний проф. В. Ганцов на питання, яке його відношення до фашизму, відповів перед судом: „Я називав себе фашистом, розуміючи фашизм як диктатуру націоналізму”.^[84]

Ці заяви підсудних, членів СВУ і СУМ, аж надто сильно нагадують постанови Конґресу Українських Націоналістів про те, що ОУН змагатиме, після знищення московсько-большевицької окупації в Україні, до встановлення перехідного етапу націоналістичної диктатури, змагаючи, одначе, в основному до побудови в Україні демократичної республіки. Рішуче застереження підсудного проф. С. Єфремова, що він вірить у сили українських мас, а не в інтервенцію^[85], теж нагадує міцно наголошуване і в постановах Конґресу Українських Націоналістів, і в окремих статтях на сторінках „Розбудови Нації”, становище ОУН про конечність відкинення орієнтації на чужу інтервенцію й опертя визвольної боротьби українського народу на віру у власні сили.

Це свідчить про те, що хоч жодного організаційного пов'язання СВУ і СУМ із ОУН не було, проте під ідейно-політичним оглядом Спілка Визволення України та Спілка Української Молоді стояли на позиціях ОУН. Для підсилення цього твердження пригадаємо дуже виразне й рішуче самостійницько-державницьке становище підсудних. Наприклад, проф. Голоскевич на питання судді, як він ставився до совєтської влади в Україні, відповів: „Я поставився вороже; я вважав радвладу за московських окупантів!” А всі підсудні засуджували середовище УНР за його „Варшавський договір” і стверджували, що в розмовах на ту тему вони стояли на становищі, що „УНР оджила себе” і „щоб взагалі довести до ліквідації уенерівського центру за кордоном і замінити його іншим центром”.^[86]

Згаданий уже факт, що вже в першому числі „Пролітфронту” з 1930 року було надруковано полемічну відповідь на статтю в числах „Розбудови Нації”, в яких були опубліковані постанови Конґресу Українських Націоналістів, говорить про те, що ті числа „Р. Н.” були в руках київських українців уже в 1929 році, ще до ув'язнення членів СВУ і СУМ.

З РЕЄСТРУ ДІЙ САМОСТІЙНИЦЬКОГО ПІДПІЛЛЯ

На підставі вісток з УССР українська еміґраційна преса зареєструвала в той час такі випадки арештувань і розстрілів членів українського протибольшевицького підпілля на східноукраїнських землях:

У травні 1929 року київський суд засудив 13 українських повстанців на кару смерти, а 35 на кару довгорічного ув'язнення. Київська преса подала, що на протязі 7 років засуджені виконали понад 300 нападів на станиці большевицької влади.

У червні 1929 року ҐПУ розстріляло за протибольшевицьку діяльність у Полтаві, Умані Дніпропетровську 37 осіб, переважно селян.

У червні 1929 року ҐПУ розстріляло з Харкові колишнього отамана Юрка Тютюнника, обвинувативши його в зорганізуванні українського націоналістичного підпілля. Разом із ним розстріляно 8 інших провідників підпілля,

прізвищ яких не подано.

У вересні 1929 року арештовано в Києві, Житомирі, Умані й інших містах Правобережжя приблизно 200 українських інтеліґентів, між ними шефа київської астрономічної обсерваторії Голодного, під закидом приналежности до таємної організації, метою якої було визволити Україну з-під большевицької Москви.^[87]

У жовтні 1929 року почалися арешти чільних українських науковців і колишніх політичних діячів, що їх опісля поставлено перед суд як членів Спілки Визволення України. Повідомляючи про ті ув'язнення, часопис „Америка”, на підставі інформацій з Европи, писав:

Арешти переводять на підставі списків, що їх зладив український комісар освіти Микола Скрипник. Він їздив недавно до Львова ніби для оглянення українських установ. Там він нав'язав взаємини з українськими симпатиками большевизму, які видають місячник „Нові Шляхи”. У Львові він зібрав відомості про протибольшевицькі українські організації на території радянської України. Помітивши, що їх є велике число, він мерщій вернувся до Харкова й передав списки владі, яка всіх виарештувала”.^[88]

У листопаді 1929 року засуджено на смерть 8 селян із Полтавщини за вбивство большевицьких урядовців.^[89]

Харківський щоденник „Комуніст” подав, що в листопаді 1929 року в Полтавщині військові відділи ЧеКа мали битву з повстанським відділом під командою Ґонти. Большевики взяли в полон і розстріляли 47 повстанців. Цей повстанський відділ довший час нападав на совєтські уряди. Сам отаман Ґонта з останками повстанців скрився у лісах.^[90]

У грудні 1929 року большевицький суд у Черкасах засудив на смерть кількох „колишніх петлюрівців”, за приналежність до таємної протибольшевицької організації. Засуджені походили з села Потапки коло Канева.

В грудні 1929 року большевицька ЧеКа розстріляла за протибольшевицьку діяльність інженера Оцупа, лікаря Постменицького та члена лісової академії Ярослава Я. Новицького.