НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том: 1920-1939)

У своєму повідомленні про смерть сотн. Ю. Головінського з жовтня 1930 р. Команда УВО подала:

„Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і Ваш Комендант”.

Натомість Провід ОУН у своєму офіціяльному повідомленні про загибель сотн. Ю. Головінського^[146] подав лише, що загинув „визначний член Організації Українських Націоналістів”, додавши до того: „Польська преса подавала, що Головінський здавна грав провідну ролю в УВО, що це він зорганізував замах на президента Войцєховського, вбивство куратора Собінського та різні напади на поштові амбулянси. Рівно ж польська поліція твердила, що Головінський зорганізував напад на поштовий амбулянс під Бібркою, що перед кількома місяцями він мав перебрати Крайову Команду УВО від Сеника. Крім того, мав бути також провідником Організації Українських Націоналістів на Західній Україні”.

„ПАЦИФІКАЦІЯ”

Свідома свого безсилля в боротьбі з українським революційним підпіллям, польська окупаційна влада, наслідуючи московських большевиків, вирішила застосувати супроти українського населення методу масового терору. Тій акції, заплянованій польським урядом і виконаній відділами польської поліції та війська, акції масового, варварського терору супроти безборонних людей, – дано офіціяльну назву „пацифікація”, себто „заспокоєння”, „привернення спокою”. Одначе, поведінка тих карних відділів була в очах українців і в понятті вільного світу варварськими оргіями здичавілої солдатні супроти безборонного населення, ініційованими й схваленими урядом – автором „пацифікації”.

„Пацифікація” Галичини з доручення польського уряду почалася в половині вересня 1930 року. До акції вжито членів поліційної школи в Мостиськах біля Львова, поліційні відділи з корінної Польщі, в кількості 2.000 поліціянтів, та ескадрони кавалерії 6-го корпусу польської армії. Ті поліційні й військові збройні відділи, поділені на групи по 50 до 150 людей, і вислано для „акції” в терені під проводом місцевих станиць польської поліції. Користуючися вказівками місцевих поліцистів, карні відділи оточували, звичайно вночі, обране для „спацифікування” село, пильнуючи, щоб населення не втекло в ліси. Вдосвіта одна частина починала „ревідувати” домівки українських культурних та економічних установ, а друга виловлювала свідоміших селян за списком, виготовленим заздалегідь місцевою станицею польської поліції.

„Ревізії” були насправді варварським плюндруванням культурних та економічних надбань місцевого українського населення. В читальнях „Просвіти”, в домівках кооперативних крамниць та в приміщеннях усіх інших сільських культурно-освітніх установ польські поліціянти та польська солдатня нищили всю обстановку, виривали й ламали двері й вікна, зривали й рубали сокирами долівки, скидали на купу книжки з бібліотек, мистецьке приладдя театральних гуртків та оркестр, а в кооперативах нищили товари таким способом, що змішували разом муку, сіль, цукор, збіжжя тощо, і поливали їх нафтою, „Мистецтвом” цього варварства поляки перевершили справжніх вандалів з часів глухого середньовіччя. Такі „ревізії”, себто вандальське руйнування, переводжувано й по приватних помешканнях активніших громадян.

У той самий час інша частина карного відділу виконувала екзекуції над населенням села. З гурту зігнаних за списком людей польські садисти викликали по одному, зривали з нього одежу й білизну, кидали на долівку й, притримували жертву за руки й ноги, катували нагаями, даючи від 25 до 100 ударів, або й більше, залежно від того, наскільки дана людина була активною в українському громадському житті. Коли катований млів, його відливали водою і продовжували екзекуцію, зі звірячою насолодою примушували жертву кричати „нєх жиє Польска!”

Жертвою катувань падали всі місцеві українські інтеліґенти та свідоміші селяни, які брали участь у праці „Просвіти”, „Рідної Школи”, в українській кооперації чи інших українських установах, а в тому й священики, жінки, старі й навіть діти. Наприклад, 60-річний Іван Панчишин, справник кооперативи в Яворові-Наконечнім дістав 200 нагаїв, а 85-річний Іван Щебиволока з Денисова, повіт Тернопіль – 100 нагаїв; у Швейкові, повіт Підгайці, побито дружину Василя Дутки, яка була породілею. Часто практиковано поголовне катування. Так було, наприклад, у селі Розкошниці, повіт Збараж, та в Чернилові Руському, повіт Тернопіль: ескадрон уланів, погрожуючи кулеметами, зігнав усе населення на майдан, вилучив дітей понижче 13 років життя, а всіх інших почав катувати за чергою, не розбираючи, чи це жінка, чи дівчина, чи літня людина. На смерть закатовано: у Чижикові біля Львова 17-річного Матвія Параньку, у Гаях біля Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах, повіт Бібрка, 30-річного Дмитра Підгірного.